Інгліш Роза та Бук

Роздуми й сповіді, спровоковані серією «Перекладено українською»

Левицька М. Два фургони: Роман / Пер. з англ. Світлани Пиркало. – К.: Факт, 2008. – 424 с. – (Сер. «Перекладено українською»).

Буковскі Ч. Поштамт: Роман / Пер. з англ. стронговського. – К.: Факт, 2008. – 240 с. – (Сер. «Перекладено українською»).

Рік 2008-й був напрочуд строкатим та успішним у перекладній літературі. Видавництво «Факт» взагалі започаткувало нову серію «Перекладено українською», в якій вийшли два романи абсолютно неподібних письменників, чия роль та важливість в історії літератури сягає полярних висот: «Два фургони» Марини Левицької та «Поштамт» Чарльза Буковскі. Їхні тексти такі різні й, на перший погляд, несхожі, зближуються і зустрічаються десь у підземних течіях літератури, інтересі до психології, спостереженні й зображенні життя людей. І розповіді про них вийшли зовсім різними. Отож:

Mrs. Angliska Rosa стає Інгліш Розою

Так сталося, що сучасний світ переусвідомив факт існування величенької країни на південь від Польщі й на схід від Росії під час і після подій, що отримали назву Помаранчевої революції. Хоча багато хто з самих учасників тих дійств нині перебуває у відчутному сум’ятті: чи можна, зберігаючи неодмінно радикальні відтінки смислу, називати ті короткоплинні місяці революцією або краще пошукати якесь інше слово?

Випадково чи ні, але приблизно в той же час з’явилися друком книги так чи інакше пов’язані з Україною та українством – «Все ясно» Дж.С. Фоєра (рання публікація 1999, переклад Ростислава Семківа 2005) та «Коротка історія тракторів по-українськи» Марини Левицької (2005, перекладений 29 мовами, але не українською). Книга Дж.С. Фоєра повістує про щемливу історію пошуків власної ідентичності та генетичної пам’яті на фоні досить схематичних декорацій української реальності. І пласт сучасності, насправді, абсолютно програє по відношенню до художньої завершеності та майстерності фрагментів історичних.

«…історія тракторів…» Левицької досі не знайшла українського перекладача, в той час як поява російського перекладу викликала чимало нарікань та суперечок. Зокрема, на літературній сторінці (ностальгію за якою не можна погамувати нічим) «Дзеркала тижня», з’явилася колонка Андрія Бондаря (Контрафакт// ДТ, № 20 (599), 2006), присвячена особливостям перекладу «…історії тракторів…» російською, здійсненого харків’янином В. Нугатовим на догоду російським видавцям та читачам. Для передачі міжмовних ігор та ламаної англійської мови оригіналу «перекладач обрав єдино правильну, на його думку, стратегію: максимальної русифікації і без того макаронічного україно-російського суржика. <…> З кожної щілини тексту вилізає мовна тупість так званих українців».

Ось приблизно за таких умов і культурних, так би мовити, контекстів, мала братися до роботи перекладачка нового роману М. Левицької (далі подекуди М.Л.) «Два фургони» – Світлана Пиркало. Відчуваючи певну відповідальність та маючи сумніви у виправданості обраної стратегії перекладу, вона у спеціальній міні-передмові «Англійський суржик: слово від перекладача» висловлює сподівання, що читачам «сподобається те, як персонажі Левицької говорять по-українськи». Не хотілось би відразу давати однозначну відповідь, тому про все своєю чергою.

«Два фургони» – це історія поневірянь купки робітників-мігрантів, які дістались до Англії в пошуках кращої долі: двоє українців, троє поляків, дві китаянки, африканець з Малаві та ще з десяток персонажів, чиє походження губиться разом з підробленими паспортами та простроченими візами. На припочатку робітники живуть у двох фургонах – чоловічому та жіночому, збирають кошики безкінечної полуниці, сваряться між собою, співвідносять свої ідеальні уявлення про Англію з реальними полуничними ланами, згадують батьків та сновидять рідні місцини, закохуються, намагаються знайти спільну мову, заробляють гроші й відразу ж віддають їх нечесним менеджерам та хазяям, які натомість надають їм житло, їжу, страхування й ще сотні вигаданих послуг.

Згодом реаліті-шоу «підглядання за мігрантами» перетворюється на мандрівку до омріяного Шеффілда, міста-побратима Донецька, хоч сама кінцева мета подорожі не така вже й важлива («Бо тільки тоді, коли дістаєшся до місця призначення, виявляєш, що дорога все-таки там не закінчується»), бо головне – це дорога, де розгортається сюжет «роуд-сторі». Кожна з зупинок на шляху, виокремлена розділом, сприймається як непроминальний контрольний пункт, “check-point”, де зобов’язаний відмітитись своєю працею кожен мігрант. Все одно, чи то є «фабрика смерті» з виробництва курячих тушок, чи будинок престарілих, чи якийсь бар, чи ще щось. Важливо наразі те, що якраз епізоди-розповіді про роботу мігрантів, крізь які проглядає ґрунтовне дослідження-знання авторкою життєвого матеріалу, здатні збудити читацьку увагу, заколисану десятками одноманітних поворотів сюжетної дороги та сотнею примітивних діалогів. У пам’яті якраз і лишаються схеми, за якими англійські фермери економлять на мігрантах, системи вирощування бройлерних курей («все одно вони живуть тільки п’ять тижнів від яйця до кінця. П’ять тижнів! Малувато для розвитку особистості, нє?») або роздуми про прибутковість експлуатації заляканої робочої сили («Всігда є багато тих, хто робить. Українці, румуни, болгари, албанці, бразилійці, мексиканці, кенійці, зімбабвійці, можна з ліку збиться. Каля-баля-маля тут скрізь, день і ніч. Як Організація Об’єднаних Націй, блін»).

М.Л. створює світ абсурду, населений абсолютно недолугими (іншого слова й не підбереш) героями. Не випадковість такої авторської стратегії та створення власного альтернативного всесвіту підтверджується введенням у простір цього роману героя з «… історії тракторів…» – пана Маєвського, який продовжує залицятися до всіх жінок, пропонуючи старіюче тіло та вічно молоде серце.

Єдине питання: якими засобами створюється такий ефект тотальної недолугості та сміховинної схематичності героїв? Читач мусить спостерігати за десятком примар, що стереотипно мислять та нездатні нормально висловлювати свої думки. Мабуть, кожен хто потрапляв у чуже мовне середовище, почувався так само. Навколо тубільці, які починають кричати, впевнені, що саме так ти розумітимеш краще. Зверхньо дивляться, коли звертаєшся до них завченими фразами розмовників і не розумієш, що тобі відповідають. І сам, на жаль, думаєш не найкращим чином про людей, які говорять, затинаючись та добираючи слова, нерідною для тебе мовою. У вже згадуваному «Слові від перекладача» С. Пиркало зазначає, що частина (чи, додам від себе, не найбільша) гумору книги «побудована саме на міжмовних непорозуміннях». У підсумку маємо геть неживих героїв і навіть немислиму можливість припускання існування такої історії з такими персонажами. С. Пиркало обрала той самий варіант, що і В. Нугатов, – неправильні діалоги каліченою англійською передала полтавським та чернігівським суржиком і т.д. Зустрічаються, втім, і «англійські слова в тексті. Вони з’являються там, де в оригіналі були слова українські чи російські, щоб зберегти враження іншомовної вставки. Наприклад, angliska rosa стала інгліш розою». Подібна трансформація чомусь відгукнулась у пам’яті назвою справді кумедної книги «Пані Каккі стає Врублевською», герої якої змінювали свої неблагозвучні прізвища, сподіваючись кращої карми.

В якийсь момент читання просто відключаєшся і перестаєш звертати увагу на мовні вибрики героїв та стилістичну бідність лексики. Часом дратуєшся вивертами українізації тексту перекладачкою, як от у такому діалозі:

– Яка мінімальна зарплата в Британії?

– Без понятія. Небагато. У вас є таке, звідкіля ти родом? У Польщі?

– У нас є одна дуже відома профспілка. Назва «Солідарність». Знаєш її?

– Звучить, як дармова закуска. Сало – дар їсть. Хе-хе-хе! Доганяєш?

Але такі речі якось намагаєшся пропускати. Можливо, підсвідомо розуміючи, що це ж свої для своїх так перекладають. І мабуть, це й правда нормально.

Інколи довгоочікуваний комічний ефект нарешті досягається. Проте від нього відгонить не неправильністю мови мігрантів, а знайомими інтонаціями Л. Подерв’янського та Доктора Падлюччо-Бриниха: «Ця машина їзде на пережареній олії з-під картошки фрі. Я сам її передєлав. Спалює остаток відбросів споживацького общества. Вообще це не дуже законно, бо з цього не платиться налог. Но, як каже Джиммі Мусорний Кульок, картошка гнєва мудріша, чим уксус поучєній». Наведу ще один, не менш вдалий афоризм того самого Джиммі: «Коли зливаєш сортир капіталізма, все гівно тече на тих, хто під тобою».

У цьому багатоголосі М.Л. дає можливість виговоритись усім. В її романі кожна маленька людина і кожна тварина отримує право голосу. Вона підшуковує адекватних сюжетних поворотів, щоб Емануель-африканець зміг писати додому листи, а пес, на хитромудре ймення Пес, міг вибріхувати свої почуття у власних монологах «Я ПЕС». М.Л. створює широку панораму життя іноземців на рідній їй землі. Проте у випадку «Фургонів» не доводиться, у звичному розумінні, говорити про присутність чітко прописаних характерів.

На українського читача чекає щось цікавіше за полілоги культур, це – головні герої-українці, він і вона, Андрій-східняк та Ірина-киянка, змальовані так само схематично, як і їхні побратими по «Англійщині». Але про українців варто говорити в іншому ракурсі – вони справжні герої-ідеологи (погодьтесь, давно вже не зустрічались у новітній літературі подібні екземпляри), носії певних світоглядних уявлень, що, за задумом авторки, мусили би відобразити існування двох ідеологем сучасної України: «- Ірино, ми – дві половини однієї країни. – Його голос був низький і пристрасний. – Ми повинні навчитися любити одне одного» На шляху до кохання та взаємопорозуміння вони ображають один одного, викрикуючи, «Донбаський шахтар! <…> Повний радянщини!» та «Мрійниця помаранчева!». В кінці кінців їхні тіла зливаються в поцілунку і просто зливаються (не будемо займатись псевдо психоаналізом та вишукувати додаткові політичні смисли в їхніх діях). Головне, що вони залишаються разом, з’єднані, хм, скажімо, безмежним коханням.

У короткій авторській передмові до українського видання М.Л. розповідає про власну поїздку на історичну батьківщину, яка мала позитивний вплив на роман у тому розумінні, що вдалося уникнути багатьох фактологічних помилок, неминучих при сприйнятті і, головне, зображенні життя інших етносів. Втім не обійшлося без кількох стереотипів, чи, як зазвичай кажуть, «ведмедів та балалайок», здатних розважити вітчизняного читача. Приміром, Андрій розповідає, що в Україні старі переважно «живуть з родинами, але іноді йдуть у монастир. Православні пані дуже полюбляють жіночі монастирі», або підкреслюється недолуге (знову це слово) подивування, з яким він дивиться на сучасну техніку та дорогі автомобілі. І я лишаю поза коментарями десяток згадок про українських політиків та майданні події.

«Два фургони» М. Левицької – не шедевр, але важливість цієї книги для українського літературного процесу важко переоцінити. Мало того, що цей твір дозволяє побачити себе чужими очима, книга М.Л. викриває кілька хвороб та симптомів сучукрліту. Попри помітний потужний розвій та різноманіття, сучукрліт так і не спромігся наблизитися до зображення та переосмислення реальності. На жаль, до сих пір не було жодного, хоча б якось помітного твору, присвяченого українським заробітчанам. Думаю, що кожен, хто бував за кордоном, обов’язково бачив їх – шукачів кращої долі, які, не дивлячись ні на що, на всі мислимі перестороги та реальні небезпеки, підсідають на наркотик життя за межами рідної країни. Зрозуміло, що в англійській літературі вже сформована традиція й існує особлива полиця в книгарнях, де романи М.Л. займають своє місце, поряд з історіями інших емігрантів.

Тим часом, карнавал сучукрліту триває, й українці, чоловік і жінка, ніби два фургони, вилаштовуються в довжелезні вервечки караванів і неспішно чимчикують звивистими стежками й серпантинами безкінечних доріг, що ведуть до кордонів кращого життя.

 

Думаючи про Бука, або «Клуб анонімних читачів»

Думаючи про Чарльза Буковскі, звичні слова відчуваєш банальними й фальшивими.

Думаючи про нього, шукаєш нових правдивих форм, щоби сказати те, що давно хотів.

Думаючи про нього, нав’язливо крутиш на язиці кілька спогадів та вражень. Наприклад, таких:

Будь-який колекціонер або, простіше, збирач (якщо говорити, приміром, про маленьких дітей, які збирають наклейки чи ще якісь фантики, або інших фанатиків-«філателістів» металобрухту й міді), показуючи з гордістю свою колекцію, обов’язково в яскравих деталях розповість, за яких обставин він вирвав із пазурів конкурентів той чи інший особливо цінний експонат. Думаю, щось подібне відчуває читач, вдячний ось цьому письменнику за незабутні години й дні приємного спілкування за посередництва літер.

І кожен із читачів, за бажання, звісно, міг би розповісти власну історію колекціонування читацьких досвідів, на кшталт «Мій ХХХ», де ххх – ім’я улюбленого письменника. Зрозуміло, що така придибенція нагадала б чиюсь сповідь, скажімо, на зібраннях «Клубу анонімних читачів».

Починалось би все, як годиться, зі спогадів про першу зустріч:

Вірші Буковскі (далі подекуди Ч.Б.) потрапили мені на очі десь у віці 13 чи 14 років. То були сіро-бліді ксерокопії з «Иностранной литературы» (№ 5, 2000), дбайливо склеєні у книжечку аркуші. На берегах сторінок розташувались репринти примітивістських малюнків самого Буковскі. Вони нагадували гротескні «наскельні» зображення на поверхнях парт, парканів та дверцят брудних вбиралень – дивні чоловічки сиділи в барах, п’яними засинали на лавках, ганялись за оголеними жінками, або просто лукаво посміхались, стинаючи руками-крилами та перебираючи ратицями в білому повітрі сторінок.

Потім я часто повертався до них – віршів без рим, що сприймались як історії, записані коротким рядком.

Пізніше був трьохтомник його поезій та прози в російських перекладах (Истории обыкновенного безумия; Юг без признаков севера; Самая красивая женщина в городе. – СПб.: Азбука-классика, 2001), які давали яскраве враження про одночасне співіснування різноманіття та приємно впізнаваної, стильної й стильової одноманітності Ч.Б. Вдало про проблеми російських перекладацьких вправлянь свого часу написав Сергій Жадан у короткій післямові до власних перекладів Ч.Б. (Секвоєві сади ближнього пекла// Жадан С. Марадона. – Харків: Фоліо, 2007): «Російський мат прикрашає, в цьому вся проблема перекладів на російську».

Зрозуміло, що на звичному «багатоматному» фоні російських перекладів «Поштамт» (Post Office) Ч.Б. у перекладі стронговського здається абсолютно цнотливим. І не тільки пересічним читачам, а й непересічним поборникам російської мови та культури, які навіть присвятили цьому особливе псевдонаукове послання «нєкой» Н. Макєєвой, членькині Спілки письменників Росії, оприлюднене на порталі evrazia.info в контексті звістки про появу «Поштамту» в українському перекладі: «Украинский язык <…> архаичен, по нему можно изучать историю. И именно поэтому на него ни в коем случае нельзя переводить современную, тем более – западную литературу». На цьому перервемо одкровення й шовіністські екзорцизми з вигнання злого українського духу. Натомість звернемося до самого роману, що, як зазначає анотація, є першою (нарешті!) «ґрунтовною публікацією Ч.Б. в українському перекладі».

«Поштамт» – до щему щира розповідь про своє життя, розказана-записана Генрі Чінаскі, одвічним літературним alter ego Ч.Б. Як завше, його герої роблять те саме, що і він сам, як і його мальовані чорти й химерні маленькі люди.

Генрі виконує нудотну й каторжну роботу на пошті, розбиваючи місто на маршрути, розносячи тонни листівок та листів, телеграм та журналів, гарних та поганих новин (про заборгованість, приміром) у будь-яку погоду, за будь-яких обставин, проклинаючи адресатів та своє начальство. Ввечері він напивається й засинає у п’яних і випадкових обіймах незнайомих жінок. А потім буде новий ранок, і він піде на роботу й пакуватиме стоси рекламних листівок, цілодобово не полишаючи робочого місця, лиш перекидаючись короткими репліками з тими, хто поряд, економлячи слова й сили при розмові з читачем.

Генрі Чінаскі, сторінка за сторінкою, скринька за скринькою (особлива дяка видавцю за оформлення книги, де кожен новий розділ оформлено як нову поштову скриньку), відправляє свої послання до запитання, до переосмислення читачем.

Епізоди книги сприймаються як закінчені мініатюри, де влучний останній абзац ставить крапку, ніби печатку на дописаному листі.

Внутрішня свобода Генрі не знає меж та кордонів. Прогулянка фіксованими й систематизованими міськими маршрутами поряд з ним, тягар його мішка з листами, сприймаються як ланці, накинуті суспільством на невільну від народження людину. Його виграші, шалені гроші й здатність передбачити коня-фаворита на іподромі, де він має можливість контролювати й прогнозувати життя та фортуну, ніщо інше, як помста власному минулому («Тривалий я шлях пройшов від хлопчака на бійнях, який перетнув країну із залізничною шляховою бригадою, який працював на фабриці собачих сухих кормів, який спав на паркових лавах, який працював на копійчаних роботах у дюжині міст по всій країні»), ніщо інше, як виклик буденності з її «американською мрією», фальшем, брехнею, лукавством та щоденними небезпеками («Безпечно? Безпечно у в’язниці. Три квадратні метри, без орендної плати, без вигод, без податку на прибуток, без аліментів. Без зборів за номерний знак. Без дорожніх штрафів. Без покарань за водіння в нетверезому стані. Без програшів на перегонах. Безкоштовна медицина. Товаришування з тими, хто має спільні інтереси. Церква. Голубі. Безкоштовний похорон»). Небезпека, що криється в речах, які обмежують тебе і твою внутрішню свободу.

В житті Генрі Чінаскі-Чарльза Буковскі залишаються три речі, про які говорить у своїй розповіді про Ч.Б. Софія Андрухович (Не примушуйте людину бути поштовим клерком// Четвер, проект № 21, «Антидепресанти», 2004): «Буковський хотів пити, писати і любити жінок. І всі ці речі він робив геніально, що доводить важливу річ: якщо людина діє за власною волею, а не з примусу, все, за що вона б не бралася, вдається їй якнайкраще». Думаю, що йдеться скоріше не про бажання й «хотіння» робити саме це, а про потяг і любов до цих речей, що дають і відчуття присутності в реальності, і відчування життя. Святу й п’яну любов, яку всотав кожен його текст, його неповторний гумор та влучне висловлювання, прирівняне до афоризму, його натуралізм та бруд, його алкоголь, курви, перегони й написані та невідправлені листи, яких хтось чекає. Можливо, й дотепер…

Думаючи про Чарльза Буковскі, згадую обставини, за яких писав ці сторінки та читав його літери.

Думаючи про нього, повертаюсь спогадами до тонкої саморобної книжечки ксероксів, де на останній сторінці була його історія, розказана коротким рядком, «Главный лгун, славный бегун». То був верлібр про гурт хлопців, які випивали та травили байки. Один з них, Луї, розповідав, як одного разу був з жінкою і в двері стукав її чоловік. Луї голяса, без трусів, без сорочки, без черевиків, без усього, виліз у вікно та злазив з другого поверху по трубі. Він все-таки зірвався і потягнув ногу. Дошкандибав до машини і вшився звідти:

«- Луи, приятель, да ты легко отделался! –// засмеялись ребята.// а на мой взгляд, Луи не мог завести// машину, потому что ключи-то// остались в брюках.// я понимал, что могу разоблачить его,// но к чему?// в очередной раз мне рассказали// дурацкую байку, покуда я раздумывал//над своей.»

Відтоді я сам часто переповідаю цей вірш як байку. Відтоді знаю, що обов’язково потрібно давати слово іншим, необхідно вислуховувати їхні сповіді в «Клубі анонімних читачів», одночасно вигадуючи власні.

Думаючи про Ч.Б., бачу сотні ч/б короткометражок, тому що яскраві кольори ріжуть очі і похмільно крутиться голова.

Думаючи про нього, уявляю, що кошмари ночі, то лише алкогольні примари й демони, які живуть всередині кожного.

Думаючи про Чарльза Буковскі, розумію, що є сотні живих і мертвих, визнаних і невизнаних класиків та культових письменників. Проте лише одиниці є ланкою між минулим і майбутнім, між поколіннями та традиціями, між особистими ангелами й демонами. І лише кількох з них читач може ніжно назвати «старим» або просто сказати про нього – «мій Бук».

 

Гепі енд

Перші книги серії «Перекладено українською» надто різні. «Поштамт» уже довів свою цінність для історії літератури. Але маю сумнів, що на «Фургони» чекає довге літературне життя, як то буває з бестселерами, актуальними сьогодні та прив’язаними до конкретних реалій, що, сподіваюсь, згодом зникнуть.

Обидві книги напрочуд важливі для розвитку сучукрліту. Вже крім згадуваних проблем, які вони зачіпають, насамкінець хотілося б додати ще кілька. Романи, пройняті особливою любов’ю, видаються такими переконливими, оскільки були написані з ґрунтовним знанням обраних предметів розмови – чи то робота на пошті, чи збирання полуниці, чи ще щось. Лінь сучукрписьменників, які вже давно не звертаються до фактографії та архівів, здається, зовсім збіднила новітню літературу. Також не за кадром лишаються яскраві постаті перекладачів, які обрали різні перекладацькі стратегії, але, мабуть, досягли очікуваного ефекту. Окремо хотілось би згадати неординарне оформлення книг і виказати побоювання, чи до снаги видавцям здивувати читача наступного разу.

Просто такі книги заповнюють тимчасово завмерлі лакуни літпроцесу і провокують все нові й нові роздуми та сповіді у «Клубі анонімних читачів».

 

Матеріал вперше опубліковано:

Інгліш Роза та Бук // www.litakcent.com// Альманах «ЛітАкцент». – К.: Темпора . – 2009. –  №2. – С. 135-142.

Відгуки, дискусії:

стронґовський. Житіє злиденне// http://litakcent.com/2009/01/15/zhytije-zlydenne/