«ТАКЕ» Іздрика як «ВСЕ» Пєлєвіна

Іздрик. ТАКЕ. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2009.

Як і в кожної людини, в мене є улюблені письменники. Віктор Пєлєвін, наприклад.

Як і в кожного письменника, в мене є улюблені читачі. Їх імен зазвичай не називається.

Завдяки Олександру Михеду сталася рідкісна річ: у полі його тексту зустрілися двоє з моїх фаворитів – Пєлєвін і сам Михед. Ще й запросили мене до своєї компанії.

Розкішна, скажу, компанія, тим більше, що вже цілком незрозуміло, хто в ній автор, а хто читач (якщо, звісно не брати до уваги незмінний письменницький статус Віктора Олеговича Пєлєвіна, так далекого від усього цього, що краще згадки про нього виносити за дужки, а не навпаки).

ІЗДРИК

Мама. Когда я слышу слово «дискурс», я хватаюсь за свой симулякр.
В. Пєлєвін

3:1 – наші виграють

Рік 2009-й став роком Іздрика в Україні. Після марафонського художнього мовчання (пройшло 5 років із часу виходу «АМ™») і регулярних есеїстичних стометрівок, за умов животіння більшості видавництв, Іздрику вдалося видати протягом року вибране «3:1» (вперше під однією обкладинкою трилогія «Острів КРК» – «Воццек» – «Подвійний Леон»), збірки есеїстики «Флешка-2gb» та оповідань «Таке». Ще й до цього вивісити в Інтернеті для вільного скачування зверстану книгу «Флешка. Дефрагментація», де давно відомі есе піддаються авторській деконструкції й розглядаються під новим кутом. Всі чотири книги пов’язані між собою та інтегровані таким чином, що складаються в єдиний інтелектуально-інтертекстуальний пазл, який ми і спробуємо з’єднати.

Іздрик змушує критиків раз у раз повторювати й наголошувати на інтертекстуальній природі своєї творчості. Присвятою до свого найвідомішого роману «Воццек» він обрав такі слова: «Присвячується всім, чиї тексти проступають крізь рядки цієї оповіді, перетворюючи її на палімпсест». Безпорадному й не надто обізнаному читачеві мали б зарадити різноманітні коментарі (див. зокрема, «Воццекургія Бет» В. Єшкілєва, «Постскрипт. Коментар. Примітки» Л. Косовича до «Подвійного Леона», автокоментар самого Іздрика до «Острова КРК»), після- й передмови (М. Павлишина, Л. Стефанівської, Ю. Андруховича, ІБТ, С. Матвієнко) до його ранніх видань.

Творчість Іздрика – це своєрідна барна стійка, за якою письменник-бармен, з обличчям просвітленого брахми, змішує коктейлі зі світової високої і масової культури, сучасної і класичної літератури, музики і новітніх комп’ютерних технологій, щораз видобуваючи нові акценти смаку, напівтони значень. Клієнтами, завсідниками й співбесідниками бувають як реальні люди, побачені крізь химерну оптику його окулярів (згадати хоча б хрестоматійний розділ «Прихід героїв» із «Воццека»), так і вигадані персонажі, створені власною уявою або ж запозичені з розповідей інших (приміром, серед наскрізних героїв Іздрика — Горвіц із роману Селінджера або Млинарський з оповідання Прохаська). Часом бармен навіть починає говорити чужими словами, користуючись готовими мовними блоками, почутими від інших. Але то вже такі особливості професії. Але то вже такий постмодернізм.

Цьогорічні книжки Іздрика увиразнили кілька тенденцій. Послуговуючись комп’ютерними метафорами, програмний код есеїстики Іздрика складається з послідовних згадок і полеміки з Андруховичем, Прохаськом, міфологією фільмової дилогії про Денну і Нічну варту. Ключем, або ж вірусом, що підживлює й руйнує Іздрика, стає творчість В. Пєлєвіна. Але про все своєю чергою.

Іздрик – Пєлєвін: історія братерської любові без відповіді

Історія стосунків Іздрика з Пєлєвіним (далі подекуди – В.П.) пройшла кілька етапів. Вперше, як видається, дещо іронічна згадка про Пєлєвіна з’явилася далекого 2000 року в «Леоні»: «Недарма писав колись спеленаний плевритом Плєромін: “Из динамиков лилась музыка удивительной пошлости и красоты”», де цитата з «Життя комах» і ім’я В.П. обіграються фонічно і зближуються з актуальною на той час «Плеромою» та її «Малою Українською Енциклопедією Актуальної Літератури».

Другою віхою симпатій стає монолог Іздрика у проекті «Інший формат» (2003). Перераховуючи свої літературні вподобання, він називає поряд Набокова і Пєлєвіна: «Тепер я лише можу сказати, що й далі дістаю величезне задоволення, вкотре перечитуючи Набокова. Принаймні деякі речі. Скажімо, «Дар». Це величезне, майже фізичне задоволення. Настільки вишукана стилістика, що нічого, крім захвату, не може викликати. На іншому полюсі до цього часу є Віктор Пєлєвін. Він мені подобається. <…> Якщо раніше я оцінював його, виходячи з тих критеріїв, які мав, і деякі речі відкидав як слабші, а деякі вважав сильнішими, то зараз мені байдуже. Мені просто подобається цей автор. І навіть ті речі, які я відбраковував раніше, зараз перечитую з великим задоволенням».

Додам, що буквально за кілька речень Іздрик знову повертається до Набокова: «Стилістика його мене настільки дивує, що я мимоволі починаю думати, як це зроблено і як би ж то я почав писати такі речення, такі фрази, чи зумів би висловитися в такий спосіб». Згадка в одному контексті Набокова і В.П. навряд чи випадкова. На те є кілька причин: дослідники російської літератури часто називають Набокова серед письменників, котрі найбільше вплинули на розвиток постмодернізму в Росії і сформували т.зв. «передпостмодерністський комплекс». Друга, і основна: Набоков виринає в багатьох творах В.П., як об’єкт постійних загравань і як примара вчителя, що суттєво вплинув на формування ігрової сутності творчості самого В.П. Таким чином, виникає химерний трикутник «Набоков-Пєлєвін-Іздрик», в якому тільки Іздрик дотикається з обома іншими.

Третій етап творчих пошуків Іздрика припадає на сьогодення. Чи не в кожному інтерв’ю зустрічається згадка про В.П.: «А так я перечитую Пєлєвіна і Набокова, по п’ятдесят, по сімдесят разів, і щоразу відкриваю для себе щось нове. <…> От Пєлєвін – я зараз будь-яку його книгу відкриваю, і це для мене, як листування з братом» («Українська правда. Життя»), або «Тексти Пєлєвіна для мене, всі абсолютно — «свойо-родноє». <…> Пєлєвін настільки живий, що я достатньо давно перестав поділяти його твори для себе на сильніші і слабші. Я все його перечитав, і всі вони важливі для мене. І це письменник, якого я найчастіше перечитую, крім Набокова» (журнал «ШО»). У звітах із презентацій книги «Таке» зустрічаються навіть зізнання в Іздриковому бажанні «на старості написати два томи на 400 сторінок» про В.П. Але, як свідчить «Таке», Іздрик вирішив не відкладати на непевну старість свої плани і вже почав роботу над такою книгою.

***

Всі цьогорічні книги Іздрика пов’язані між собою. І навіть не тому, що, приміром, тексти «А Гулі», «Щоденна вежа», «Теорія відмови» присутні в трьох книгах із чотирьох. Головною інтегруючою рисою для них стає внутрішня міфологія й містика Іздрика, заснована на творчості В. Пєлєвіна, який надто часто проступає крізь Іздрикові палімпсести. Звісно, щоби розкрити глибинну сутність такого діалогу, був би необхідний «по-рядковий», «по-сторінковий» коментар. Або інший варіант – структурування й систематизація нашого «приватного переслідування» творів Іздрика, тобто таке:

(Нео)Бароко і (Нео)Платонізм: світоглядні й філософські засади

Дослідники неодноразово підкреслювали необарокову сутність творчості В.П., який послідовно намагається з’єднати розбитий на шматки світ, шукає духовних орієнтирів для своїх героїв, загублених у потоках сучасної культури. Вже пролунала думка, що «Таке» Іздрика – глибоко духовна книга про пошуки найважливіших відповідей. Направду, в його найновіших текстах віднаходяться яскраві приклади спроб вилаштування світових стовпів, відбудови веж цивілізації, реалізації певної «пост-постмодерністської», пост-карнавальної конструктивності. Зокрема, в драматичній історії «Щоденна вежа» автор розповідає про пияка, котрий намагається вибудувати вежу з порожніх пляшок, і як зупиняються люди довкола, як призупиняється час, спостерігаючи за новим пляшковим Вавилоном (до слова, Вавилон кількаразово звучатиме в книзі, відлунюючи в назві селища Бабине Лоно). Непомітно Іздрик спрямовує повістування на глибші рівні, де Вежа набуває символічного значення, чітко артикулюючи: «всім ідеться лише про те, аби втриматися на двох. Адже кожен із нас – вежа. Кожен – вертикаль. І кожне життя – стан нестійкої рівноваги. І цей мій текст – лише чергова спроба вистояти, встояти, втриматися. І втримати баланс у пам’яті про безіменного будівничого».

В одному з найсильніших текстів збірки, «Ігуана», присутня щира туга за здрібненням, «мізерізацією» «скептичного сьогодення». В цьому контексті він згадує «найкічовіший за всю історію культури художній засіб» – алегорію, відомий і надзвичайно важливий засіб епохи Бароко: «Її стилістика передбачала, зокрема, писання слів Життя, Смерть, Любов, Душа з великих літер, поняття ці наділялися антропоморфністю і здатністю шукати Істину (також з великої літери) серед розбурканих персоніфікованих Стихій недбало декорованої природи». Ще одним прикладом тематичного звернення до Бароко видається систематичний ужиток барокового топосу «життя – це сон»: «Механістичність ритуальної поведінки немов продовжує інтимність нічного усамітнення, створює ілюзію продовження сну. Тобто створює ілюзію продовження сну. Тобто створює ілюзію ілюзорності. Пом’якшує повернення в шенгенську зону дня».

Або:
«І хоч стигне швидко сукровиця, ти все чекаєш, що заплодоносить дичка, і контрольний вистріл розбудить.
Тебе?
Нас?
Нас зі сну ніщо вже не вирве.
О нерозсудливий роде людський!
О засліплені душі!»

Цей мотив – один із найбільш частотних у творчості В.П. і займає центральне місце в його малій прозі. До слова, ранній цикл оповідань «Спи» відкриває підсумкову авторську збірку «Все рассказы». Свого часу відомий російський есеїст О. Гєніс писав, що «Пєлєвін не ламає, а будує <…> Проза Пєлєвіна – це сни-віщування, сни провидця». Герої В.П. намагаються розірвати сітку снів, прокинутись від жаху життя, припинити існування з широко заплющеними очима і, нарешті, віднайти відповідь на запитання «Що ж таке реальність?»

Пошук істинних сутностей, прозріння душі у Пєлєвіна безпосередньо пов’язані зі вченням Платона та його широко відомою розповіддю про печеру як символ духовної засліпленості («Держава», книга 7). Вплив тіней на існування людини в різноманітних варіаціях описується у творах В.П. («Бубен верхнего мира», «Миттельшпиль», «Тарзанка» та багатьох інших). Іздрику ж важливо підкреслити наше тотальне засліплення і закцентувати: «Сподіваюся, не варто уточнювати, що йдеться не про залежність від алкоголю чи інших психотропів, залежність у нас всіх одна – фатальна звичка до сліпоти, що її не позбавить жоден офтальмолог».

Можливо, що і серед ідей Платона («На кожній із небесних сфер сидить Сирена, що витворює особливий тон, и всі вісім тонів складають свого роду гармонію») варто шукати причини особливої важливості музики як символу гармонії у творах В.П. Відомо, Іздрик працює також у музиці та мистецьких проектах. Показовою видається його фраза: «Паралельно я почав думати, що музика – це мулярство й архітектура», тобто всі види мистецтва стають інструментами гармонізації світу.

Для Плотіна, послідовника Платона, було безсумнівним, що «Єднання світу – це єднання хору, який підкорюється одному диригенту і в якому учасники виконують музичні твори, ні на що не відволікаючись». В Іздриковому тексті «Щоденної вежі» зустрічаємо уривок про проникливість Творця та його розуміння людей: «Бог не був заздрісним (усупереч свідченням богознавців) щодо будівників Вавилонської вежі. Просто Він, як ніхто, знав і знає, що життя – крихка річ. Для його тривання необхідне дотримання сотень, тисяч, мільярдів тонко нюансових умов. Припинити ж його може будь-що: тупе лезо, гостре слово, крапля, подих звук. Кому, як не Богові, знати про це». На глибшому рівні ці думки відлунюють ідеєю В.П. щодо взаємопов’язаності всього у цьому світі: «…в мире все переплетено, и причинно-следственные связи невосстановимы. Кто знает, не обрекаем ли мы на голод детей Занзибара, уступая место в метро какой-нибудь злобной старухе? Область нашего предвидения и ответственности слишком узка, и все причины в конечном счете уходят в неизвестность, к сотворению мира» («Ника»). Або: «Миссия есть у каждого <…> просто не надо понимать это слово торжественно <…> Самое интересное, что человек чаще всего не догадывается, в чем его миссия, и не узнает того момента, когда выполняет действие, ради которого был послан на землю. Скажем, он считал, что он композитор и его задача – писать музыку, а на самом деле единственная цель его существования – попасть под телегу на пути в консерваторию. – Это зачем? – Ну, например, затем, чтобы у дамы, едущей на извозчике, от страха получился выкидыш и человечество избавилось от нового Чингисхана. Или затем, чтобы кому-то, стоящему у окна, пришла в голову новая мысль. Мало ли» («Хрустальный мир»).

Додам лишень, що поетика необароко увиразнюється не тільки фрагментарною структурою збірки «Таке», а й короткими посланнями перед кожним текстом, де літери складаються в єдине ціле, ніби у кросворді або звичайних клітинках шкільних зошитів. Плотін, між іншим, уважав, що «якщо ціле прекрасне, то й частини повинні бути прекрасними, тому що прекрасне не може складатися з огидних частин, але всі частини повинні отримати красу».

Від загальнофілософських спостережень, побідкавшись на цитатність сучасної літератури та не затримуючись особливо на численних (і сумнівних) прикладах дальніх контактів, перейдемо до такого:

Близькі контакти й запозичення

– на рівні символів та понять

Для зображення процесу формування розщепленого «Я» героя та його самоусвідомлення Іздрик використовує поняття «Йа»: «А можу зосередитися на сірих puzzles власного мозку. А побачив, що до мене підповзаЙе Йодоване страховисько Й, і від жаху, що воно присмокчеться, й А перетвориться на Йа, заверещав: «Я!!! Я!!! Я!!!», що напряму відсилає до роману В.П. «Жизнь насекомых». Зокрема, до притчевого розділу «Ініціація», де батько-скарабей передає синові вчення про життя: «Йа. Это священный египетский слог, которым навозники уже много тысячелетий называют свой шар <…> Если ты говоришь про что-то «Йа», то, значит, это ты и есть. Твой Йа и есть ты». І, нарешті, фінальний монолог юного скарабея та його самоідентифікація: «Йа вырасту большой, женюсь, у меня будут дети, и Йа научу их всему, чему меня научил папа. И Йа буду с ними таким же добрым, каким он был со мной, а когда Йа стану старым, они будут обо мне заботиться, и все мы проживем долгую счастливую жизнь»

Описуючи поневіряння героя, «загубленого в мороці власного я», Іздрик використовує поняття «внутрішня територія» (потім зустрічатимуться варіації – «ментальний Непал», «внутрішня Монголія», «внутрішній Дагестан», які суть варіація одного). Це поняття не має жодного стосунку до реально існуючої Внутрішньої Монголії, а є центральним символом духовних устремлінь героїв роману В.П. «Чапаев и Пустота», де, власне, і віднаходимо пояснення: «Мы называем это место “Внутренней Монголией”. <…> Нельзя сказать, что оно где-то расположено в географическом смысле. Внутренняя Монголия называется так не потому, что она внутри Монголии. Она внутри того, кто видит пустоту, хотя слово “внутри” здесь совершенно не подходит. И никакая это на самом деле не Монголия, просто так говорят. Что было бы глупей всего, так это пытаться описать вам, что это такое. Поверьте мне на слово хотя бы в одном – очень стоит стремиться туда всю жизнь. И не бывает в жизни ничего лучше, чем оказаться там».

У цьому ж романі В.П. мусимо шукати пояснення щодо Іздрикових «глиняного браунінга» та рядків «Травневий стяг – як палець кулемету,// Простертий вгору із броньовика». Глиняний кулемет – ще один важливий символ роману «Чапаев и Пустота». З ним пов’язана легенда про Будду Анагама, який «не тратил времени на объяснения, а просто указывал на вещи мизинцем своей левой руки, и сразу же после этого проявлялась их истинная природа. Когда он указывал на гору, она исчезала, когда он указывал на реку, она тоже пропадала. Это долгая история… короче, кончилось все тем, что он указал мизинцем на себя самого и после этого исчез. От него остался только этот левый мизинец, который его ученики спрятали в куске глины. Глиняный пулемет и есть этот кусок глины с мизинцем Будды».

Іздрик використовує числову містику, присутню в романі В.П. «Числа», в якому головний герой Стьопа вирішив підпорядкувати своє життя числам і після довгих роздумів «остановил выбор на числе «34». В сумме четверка и тройка давали ту же самую семерку. Это наделяло число «34» подобием небесной генеалогии, как у греческих героев, возводивших свою родословную к богам», а «Число «43», несомненно, символизировало гибель всего того, что сулило Степе удачу и свет». Іздрик, своєю чергою, зазначає, що «переступив не лише 3-ку з 4-кою», підказуючи пояснення важливості назви «3:1» для цьогорічної збірки романів: «потім, з роками, якимось бічним статистичним зором зауважив, що найчастіше моїй приватній арифметиці сприяють цифри 3 і 1
пригледівшись уважніше, я виокремив число «31» і, за канонами Ургана Джамбона Тулку ХVII-го, закономірно вирішив, що число це слід тримати в суворій таємниці, а оберненої до нього 13-ки – уникати, як вогню».

Цікаво, що В.П. з гумором описує страх людей перед 13-кою: «Для этого страха был даже специальный термин, «triskaidekaphobia». Это дикое слово было производным от греческого «тринадцать», но Степа слышал в нем что-то вроде иррационального страха отравиться треской в буфете дома культуры».

У напрочуд сильному фрагменті про тяжОлих зустрічаються згадки «… базового набору духовних потреб – каку! гаму! і дай! – цілком достатньо для повноколірного зображення. Тому досягши біологічної зрілості, кожен тяжОлий кожне своє «каку», кожне своє «гаму» і особливо «дай» вважає особистим вкладом у світову культуру». В цих трьох відчайдушних вигуках відлунюють розмисли В.П. зі знаменитого розділу «Homo zapiens» з роману «Generation P» (не випадковою видається згадка «заппінгу» в Іздрика в історії про тяжОлих), де дух Че Гевари описує сучасне суспільство, сконцентроване на бездумному перемиканні каналів («заппінг») і вдоволенні своїх wow-імпульсів (на основі яких виводяться такі вау-типи «identity»: оральний – бажання грошей, анальний – «сладострастное испускание денег» та витіснений – досягається глухота до всіх подразників, окрім орально-анальних).

Описуючи кінець історії секти «Азія Світу», Іздрик каже, що вона «не має завершення. Ендшпіль – це не кінець. Це відсутність виходу. Але поки з бешкецького космодрому стартують залізні сперматозоїди супутників…», а в пам’яті виринають рядки з пєлєвінського «Generation “П”»: «… таким было все советское поколение пятидесятых и шестидесятых, подарившее миру самодеятельную песню и кончившее в черную пустоту космоса первым спутником – четыреххвостым сперматозоидом так и не наставшего будущего».

Змальовуючи ненажерливість героїні, Іздрик пише, що «… вона жерла падло і саму себе, і падло в собі, і виділення внутрішнього мертвяка нон-стоп». У такий спосіб він відсилає читача до вчення про народження-вмирання людини з оповідання В.П. «Мардонги», де ідея внутрішнього мерця займає центральне місце. Помітний і цікавий зв’язок з діалогом з «Жизни насекомых»:
«– Художника-концептуалиста я в себе давно убил, – примирительно сказал Максим.
– А я-то думаю, чего это у тебя изо рта так воняет?»

Не вдаючись у деталі, пунктиром позначу, що в книзі Іздрика зустрічаються згадки про «гурток македонської стрільби» (див. повість В.П. «Македонская критика французской мысли», де серед іншого згадуються унікальні стрілецькі навички «по-македонськи» – «с двух рук не целясь» – кілера Олександра Солоніка, відомого як Шура Македонський), «Бубен Нижньої Бірми» (див. оповідання В.П. «Бубен Нижнего Мира» та «Нижняя тундра»), «небеса акробатів» (посилання на небесного Гімнаста з оповідання В.П. «Краткая история пэйнтбола в Москве»), «монахів-чапаєвців: фанатів психічної атаки: дизайн їхніх бойових кімоно римувався зі стилістикою офіцерських мундирів білої гвардії» (див. графічний сонет В.П. «Психическая атака», де літери замінені зображеннями чоловічків з рушницями).

Крім цього, є ще такі пасажі: «Але Ендшпіль на те і Ендшпіль, що на його п’яту ногу хто наступить, тому зі старту третя стадія, просто на кишку і без молитви» – відсилка до важливого символу В.П. – пса Гарма, також відомого як Пес П…здець, та його п’яту ногу замість «причинного места», якою він може наступити на все живе (докладніше див. роман В.П. «Священная книга оборотня»); «Десь поміж 13-кою й 17-кою тяжОла усвідомлює, що відгризати голови самцям краще самій, не покладаючись ні на барбів, ні на варь, ні – тим більше – на маш <…> через цю щасливу обставину – поїдання тяжОлими самками тяжОлих чоловічих мізків – тяжОлі майже не розмножуються», – ще один приклад запозичення й трансформації Іздриком символіки В.П. Ідеться про повість «Зал поющих кариатид», де головна героїня наймається на роботу в елітний бордель і для зберігання нерухомості (вона має на додачу до основних професійних послуг ще й виконувати роль каріатиди) їй вводять препарат «Мантисс-Б», вилучений із тіла богомола. Внаслідок різноманітних метаморфоз героїня відкушує голову своєму партнеру, як то прийнято в світі богомолів, і розчиняється в райдужному світлі щастя.

– на рівні сюжету та прийому

В оповіданні Іздрика «Агулі» (варіант – «А Гулі») описується щоденний ритуал годівлі горлиці. Оповідь вилаштована таким чином, що до останнього абзацу здається, ніби мова йде про ніжну подругу оповідача. На цьому ж прийомі побудоване хрестоматійне оповідання В.П. «Ника», написане у формі монологу про втрачене кохання (паралельно, на інтертекстуальному рівні, прокреслюється загравання із творчістю Буніна і Набокова), хоча зрештою виявляється, що розповідалась історія стосунків із кішкою. Назвою оповідання «Агулі» Іздрик, до всього, покликається на роман В.П. «Священная книга оборотня», також відомий як «А Хули» (за ім’ям головної героїні).

Птахам присвячене й оповідання Іздрика «Адонтно», в якому горлиці, Анна і Григорій, хочуть вирватись зі свідомості й голови оповідача: «А вони шурхотіли – аж шелесно зробилося в моїй голові, аж звіялося листя торішніх ілюзій, аж чоловіком єси! І зрозумів я: «Летіти хочуть». А коли внутрішні птахи збираються летіти, нема на то ради». На ідеї польоту і спробах двох птахів вирватись із замкнутого простору птахоферми будується повість В.П. «Затворник и Шестипалый».

До слова, в збірці «Флешка-2gb» особливої уваги заслуговує есе «Levels of Lviv» – опис уявної гри в межах віртуального пост-апокаліптичного Львова. Пєлєвін, нагадаю, ще на початку 90-х опублікував повість «Принц Госплана», де реальність розпадалася на справжню та віртуальну – простір популярної в ті часи комп’ютерної гри «Принц Персії». Зазначу, що і в найновішому романі «Т.» В.П. моделює сюжет як існування в рамках «іронічного шутера» (гри-стрілялки).

Зустрічається в Іздрика посилання і на оповідання В.П. «Миттельшпиль»: «… сивочолий Ендшпіль у супроводі секретарів райкомів попередніх скликань (секретарі – чоловіки-травесті: участь у ритуалі жінок широко заохочується, та ніким не вітається) виголошує черговий текст ритуально-тестового характеру». В оповіданні В.П. йдеться про випадкову зустріч двох колишніх партійних працівників, які в нові часи, хірургічним втручанням змінивши стать, змушені працювати проститутками.

Натрапляємо також на зв’язок із ранньою повістю В.П. «Омон Ра», присвяченою переосмисленню псевдо-героїчного радянського минулого. В.П. доводить до абсурду ідею культу й міфологізації героя війни, змальовуючи перебування протагоніста в «Зарайском Краснознаменном летном училище имени Маресьева», де першокурсникам відрізають ступні ніг, аби надати подібності до культового героя. І десь на задньому плані лунають постріли кулеметів «на стрельбище пехотного училища имени Александра Матросова». Іздрик бере іншого героя, але використовує той самий гротесковий прийом: «Зара Тлуста являла собою астральну копію Павки Корчагіна, який, свій перший досвід зміненої свідомості переживши в дитинстві внаслідок жорсткої ангіни й жару, вирішив, що простуда – це єдиний легальний спосіб психотуризму, тому постійно то валявся на мокрих шпалах, то загинався в зимних шахтах, то кидався на засніжені амбразури – все в намаганні вчергове простудитися, злягти, дістати високу температуру і заторчати. Все замість того, аби стати нормальним наркоманом. Втім, нормальні наркомани не змінюють ходу історії».

Психотропний дискурс у творчості В.П. займає далеко не останнє місце. Його герої часто вживають різноманітні препарати для змінення свідомості і в такий спосіб долучаються до чогось більшого, гармонійнішого, відчуваючи крихку красу світу, або як це описано в «Таке»: «… набереться дівка гівна всякого і ковбаситься потім чужими лейкоцитами, але вона переконувала себе, що то все кайфові приходи, що це просто наслідок кисневого голодування, адже вона піднімається вгору, до світла, до бога, і тому подібна мурня, коротше, що жорсткіший був у чувіхи відхідняк, то вищі духовні злети вона собі приписувала…», або «Те саме, зрештою, стосувалося пограничних станів (кумар, бодун, біляк, психоз, шиза, ізмєна тощо): клієнтів викидало в місця настільки подібні, що спокусливою видавалася версія про інший світ, потрапити в який можна було лише володіючи навиками смертельної інтоксикації». І трохи згодом: «персонал потай від пацієнтів уводив їм різні психоактивні препарати, змушуючи писати докладні звіти, так звані «репорти» про все побачене, відчуте чи почуте».

Остання цитата нагадала оповідання Пєлєвіна «Пространство Фридмана»: ФСБ проводить досліди «на молодых добровольцах из числа офицеров ФСБ, которых с легкой руки генерала Шмыги стали называть «баблонавтами». С тех пор этот термин так и прижился». Ідея була в підтвердженні відомої приказки, що гроші липнуть до грошей. Офіцерів-«баблонавтів» закидали в простір шалених грошей і вже тоді досліджували їхні відчуття, поведінку. Коротше кажучи, збирали репорти.

В Іздриковому оповіданні «Весна людства» розповідається про вчення і діяльність однойменної секти (згадаємо, між іншим, культ «Стремящихся Убедиться» – найбільш поширену секту в Катманду, як про те пише В.П. в оповіданні «Вести из Непала»: «На улицах города часто можно видеть ее последователей – они ходят в глухих синих рясах и носят с собой корзинку для милостыни. Цель их духовной практики – путем усиленных размышлений и подвижничества осознать человеческую жизнь такой, какова она на самом деле. Некоторым из подвижников это удается; такие называются «убедившимися». Их легко узнать по постоянно издаваемому ими дикому крику»). Так ось, Іздрик нумерує очільників секти, безкінечних братів Ургантів, таким чином виникають Урганти Дж.Т.1а, 17щ, VIIq, 148Б. Дивно, але така послідовність і спадковість нагадує ідею В.П. про багатьох Сталінів-двійників з оповідання «Реконструктор». Так, у різні роки Сталінами були «Николай Паклин (Сталин с 1924 по 1930), Михаил Сысоев (Сталин с 1930 по 1932), Сероб Налбандян (Сталин с 1932 по 1935), Тарас Шумейко, Андрей Белый, Семен Неплаха (Сталин с 1935 по 1947), Никита Хрущев (Сталин с 1947 по 1953)». Коротше, як каже В.П. у новій книзі «Т.»: «… толку мало. Зато тулку много».

В оповіданні «Шкільний автобус» йдеться про психотропну мандрівку, в якій герой зливається з різноманітними об’єктами і каже, зокрема, таке: «…я змобілізував астральний потенціал, сфокусував волю в бік антен мобільного оператора, і вирвався з флуоресцентних сутінок кінескопу в благословенну сферу спочатку мобільного, а опісля й стаціонарного зв’язку. Жити в стаціонарному телефоні, ваша семантичносте, – мрія отців-комбатантів». Роман В.П. «Generation“П”» закінчується розділом «Туборг Мэн» (про людину, яка стала торгівельною маркою, людиною-товаром), де створено 3-D двійник головного героя який розчиняється в інформаційних потоках, і час від часу його зображення помічають у різних ТБ передачах та рекламі.

Відомо, що для Іздрика дуже багато важить фоніка, зближення слів не за їхнім значенням, але звучанням. Плюс гра з мовою, переосмислення готових мовних блоків. Так, фраза В.П. з «Священной книги оборотня» — що проститутки «Перековали мечи на орал», — в Іздрика стає нагромадженням сенсів: «Вона – зоря історії нової, біологічна зброя, на зразок орала. Вона – самиця, та як треба – воїн, що знає силу власного орала». Не менш доцільним видається пошук коріння ось цього пасажу: «Асортимент послуг Ілони Ц. просто космічний. Вона може бути єдиним коханням, прес-секретарем, особистим менеджером, літагентом чи посудомийкою. Також курвою. Вона забезпечить вам кар’єру, гроші, здоров’я чи чого ви там ще потребуєте. Вона лизатиме вам зад, що гаргантюєлівське туалетне качатко. Відсмоктуватиме так, що ви місяць заряджатиметеся від лептопа. За це ізолює вас від світу бетонною стіною власної ментальності і замордує своєю «особинною» святістю. Поліглот. Мульти-інстру-менталіст». Коріння — у тій-таки «Священной книге оборотня». Головна героїня-проститутка пише інтернет-об’яву про свої послуги: «Сказка с Вашим Концом! Маленькая грудь за большие деньги. Рыжий котеночек ждет звонка от состоятельного господина. Классический секс, глубокий и королевский минет, анал, петтинг, бандаж, порка (в т.ч. Русская Плеть), фут-фетиш, страпон, ветка сакуры, лесбис, оральная и анальная стимуляция, куннилингус (в т.ч. принудительный), перемена ролей, золотой и серебряный дождь, фистинг, пирсинг, катетер, копро, клизма, легкое и глубокое доминирование, услуги Госпожи и Рабыни. Face control. Выезд по договоренности. Возможно многое. Почти все. Трахни меня и забудь! Если сможешь…»

В.П. постійно розмірковує над мінливою, оманливою природою мови, її впливом на людину. Зокрема, про це його есе «ГКЧП как тетраграмматон» та «Зомбификация». Він навіть створює особливий дискурс в оповіданні «День бульдозериста», а в «Зале поющих кариатид» наводить теорію і практику т.зв. «бойового НЛП». Чимало місця відведено в романі «Священная книга оборотня» розмислам над мовою (пор. «никаких философских проблем нет, а есть только анфилада лингвистических тупиков, вызванных неспособностью языка отразить истину», і мова для головної героїні – «корень, из которого растет бесконечная человеческая глупость»). Крім цього, в романі «Generation“П”» постійно сперечаються про ідею «зміщення лексики в рекламі» (це вже Іздрик), що практично реалізується в численних рекламних слоганах, вигаданих головним героєм. Іздрик розмірковує над цим же («Подібні псевдовідкриття завжди уможливлюються в моменти, коли в загальноприйняті поняття, назви й дефініції старіють, зношуються, обростають додатковими значеннями, каламутніють від неправильного вжитку й набирають невизначеності аж до повної втрати сенсу»), але він обирає мовчання і мінімалістичність висловлювання (див. блискучу прикінцеву «Теорію відмови»)

Часом В.П., показуючи можливості мови і мовлення, зводить до абсурду будь-які спроби наукового осмислення якогось предмета-об’єкта, класифікуючи їх як «псевдонаукові побрехеньки». Яскравий приклад цього прийому демонструє й Іздрик: «Вкотре обсмоктуючи символічний фістинг «лоні-долоні», анонімні коментатори, здається, навмисне обходять блискуче окреслену космогонічну функцію біологічної матері Весни: вона тримає у власному лоні не лише долі (адже долоні – мапи доль), але й імена своїх дітей, оберігаючи таким чином не лише трансцендентальну, але й конституальну їхню сутність».

– на рівні героїв

«Таке» – це збірка оповідань, нарисів, схоплених перехідних станів, яка, здається, не має іншого наскрізного головного героя, окрім рухливої авторської думки. Звісно, зустрічаються згадки про різних персонажів. Як от, приміром, у книзі Іздрика опинилися Анна, Петро, Григорій, «і не просто Григорій, а Григорій Котовський, той самий, що живе в Парижі, зловживає кокаїном і, як подейкують, створив увесь цей наш кислотний, флуоресцентний світ». Герої, які мовби перебралися з роману В.П. «Чапаев и Пустота»:
«– Я не очень понимаю, что такое «духовность», – сказал я. – А что касается творца этого мира, то я с ним довольно коротко знаком.
– Вот как?
– Да-с. Его зовут Григорий Котовский, он живет в Париже, и, судя по тому, что мы видим за окнами вашей замечательной машины, он продолжает злоупотреблять кокаином»

Час від часу на сторінках книги прохоплюється ім’я такого собі Урганта Дж.Т.VII, який видається всеприсутнім протагоністом. Зустрічаються згадки про його духовні пошуки у реабілітаційній клініці, його братів і птахів, з якими все одно не можна знайти порозуміння. Багато хто з гумором називає Ургана (саме без «т» в кінці) Дж.Т. VII істинним автором найвідомішого роману Пєлєвіна «Чапаев и Пустота», оскільки саме його передмова вміщена на початку твору і фігурує він як «Председатель Буддийского Фронта Полного и Окончательного Освобождения».

Протягом багатьох років В.П. створює свій цілісний художній світ, і тому не дивно, що в його найновішому романі «Т» (вийшов уже після появи книги Іздрика) знову з’являється Урган Джамбон Тулку (між іншим, розкривається і його реальна біографія), цього разу — в масці монгольського медіума і в обіймах цифри VI.

Далі ще цікавіше. Відомий афоризм Пєлєвіна з роману «Generation“П”» (у перекладі Іздрика: «Всесвітня змова, звісно, існує, біда лише, що в неї вплутано все доросле населення») наш автор приписує Урганту і ставить епіграфом до чи не найважливішого тексту «Теорія відмови». Цей же вислів Пєлєвіна, підписаний уже справжнім автором і наведений без перекладу з російської, Іздрик використовував у есе «Насерединіміста» (див. зб. «Флешка-2gb»). Втретє ця фраза зустрічається в збірці «Флешка. Дефрагментація» (епіграф до неї теж належить Урганту) в тому самому есе «Насерединіміста», але у дещо іншому, показово зміненому форматі: «Як дотепно зауважив Віктор (Урган) Олегович (Джамбон) Пєлєвін (VII)».

І після всього:

Такі висновки

Кілька місяців тому чи не найвпливовіший із сучасних російських критиків Лєв Данілкін у своєму інтернет-щоденнику опублікував конспект розмови з видавцем. Результатом їхнього діалогу постав перелік ідей, що, ймовірно, мали б запит на книжковому ринку у найближчий час. Серед популістськи актуальних задумок романів про «Сочинскую олимпиаду [так і кортіло написати «Сорочинський ярмарок» – О.М.]: мифология, идеологическая и историческая подоплека. Литературный аналог фильма Рифеншталь» та «про Интернет — современная версия “Бесов”», не загубилася й блискуча ідея: «Роман-реконструкция, в набоковском духе, жизни писателя, похожего на Пелевина».

Чимось подібним і видається книга Іздрика «Таке», що має кількох героїв і багато джерел. Але в центрі цього інтелектуального лабіринту, червона нитка Аріадни і основа, на якій тримається вісь художнього пазлу, – творчість Віктора Пєлєвіна.

Після усього сказаного вище не надто безглуздим виглядає припущення, що «Таке» – це своєрідна метафізична біографія Пєлєвіна, його астральний двійник, віддзеркалений у свідомості українського письменника. Життєпис книг, ідей і самого Пєлєвіна, написаний його братом по ментальній зброї, його уважним і вдумливим дослідником і читачем Іздриком.

Так як свого часу улюблений Іздриком Набоков вписав у роман «Дар» псевдо-біографію Чернишевського, назвавши його Годуновим-Чердинцевим…

І все ТАКЕ на цьому вже ВСЕ.

Світ розпадається на шматки, і Йа ставить крапку.

Матеріал вперше опубліковано:

«ТАКЕ» Іздрика як «ВСЕ» Пєлєвіна//

http://litakcent.com/2009/12/23/take-izdryka-jak-vse-pjeljevina.html// Альманах «ЛітАкцент». – К.: Темпора . – 2010. –  № 2(4). – С. 170-182.