Безславні залишенці

Безславні виродки. Реж. К. Тарантіно, 2009.

Залишенець (Чорний Ворон). В. Шкляр, 2009.

 

Час від часу в різних куточках світу одночасно з’являютьcя явища, типологічна подібність яких невдатна до пояснення. Одночасна поява тотожних винаходів, сюжетів-близнюків та персонажів-сіамців зазвичай пояснюється або плагіатом, або примхами ноосфери і ледь вловимою містикою повсякденності.

Минулого року широкого розголосу в Україні набули два, здавалось би, цілком незалежних і самодостатніх твори – к/ф «Безславні виродки» К. Тарантіно та «Залишенець (Чорний ворон)» В. Шкляра. Розмова про них у спільному контексті може здатися повною втратою здорового глузду. Але не будемо поспішати з висновками.

Останні роки в кар’єрі обох митців були періодом стилізацій та самоповторів. Тарантіно, знаний своїм постмодерним сінефільством, склав пошану азіатському кінематографу в дилогії «Вбити Білла» та цілеспрямовано відтворив продукт категорії «Β» у «Доказі смерті».

Шкляр перевидавав свої приголомшливі романи «Елементал» та «Ключ», редагував і скорочував «Повію» П. Мирного, перекладав та піарив першу редакцію «Тараса Бульби», наголошуючи на унікальності цього факту, бо, буцімто, за першою редакцією довелося їхати до Росії і т.д. Хоча кожен фахівець, або той, хто претендує на це звання, знає, що перша редакція козацького епосу включалась до всіх повних зібрань творів М. Гоголя і навіть виходила у серії «Новая школьная библиотека» (1996 р., наклад  22 тис.). Але наразі не про це.

І ось після експериментів з’явилися оригінальні к/ф «Безславні виродки» (відзнятий за 1 місяць) та роман «Залишенець» (написаний у 1996 – 2009 рр.). Тарантіно поділив фільм на розділи і, таким чином, кінострічка переглядається-прочитується, як книга, химерна хроніка, що створює плетиво життєвих доль часів Другої світової. Режисер виводить галерею яскравих персонажів – єврейський підрозділ «Безславні виродки» полює на скальпи нацистів; дівчинка-єврейка, котра дивом уникла смерті від куль есесівців, готує грандіозну помсту; слідчий СС іде по єврейському сліду і мріє змінити хід історії. І ще десятки самобутніх героїв та режисерських знахідок, що врізаються в пам’ять.

Роман Шкляра присвячений подіям 1920-х років і боротьбі «Холодноярівської республіки». Текст розпадається на кілька пластів: документальні вкраплення (витяги з протоколів, доноси, звіти «окупантів»); магічно-реалістична лінія трьохсотлітнього ворона, який спостерігає за героями, і з висоти свого пташиного віку скрушно віщує їхню долю; постійна зміна точок зору – оповідь від третьої особи переходить у монолог отамана – Чорного Ворона.

Об’єднуючий фактор цих двох різних продуктів двох різних культур – присутність прихованого надзавдання і засоби, якими воно досягається. На метарівні фільм Тарантіно, створюючи альтернативу реальній історії, віднаходить власну історичну справедливість, повістуючи про епохальну помсту єврейської дівчинки та екзорцизм нацизму «Виродками», знищення Гітлера та нацистської верхівки у палаючому кінотеатрі. Крізь десятиліття Тарантіно здійснює свою художньо вивершену вендетту. Посередництвом численних алюзій та цитацій він віддає належне кінематографу минулого та згадує ті часи, коли кіно реально впливало на життя (лінія нацистського пропагандистського «фільму-у-фільмі» «Гордість нації»). І ще один факт надзвичайної ваги. Тарантіно показує приховані механізми творення історії – як колишні есесівці виторговують у переможців своє безхмарне майбутнє, як переписується світова історія і привласнюються чужі подвиги. Тарантіно з іронією говорить про всіх учасників конфлікту і його весело-примружена, і при цьому правдива, оптика альтернативної історії часом діє сильніше, ніж пафосно-скорботний «Список Шиндлера» Спілберга чи суха статистика й документалістика.

Рецензії та читацька увага детально препарували «Залишенця» Шкляра, тому сконцентруємося виключно на найважливішому. Роман Шкляра реалізує своє надзавдання, суть якого знову-таки – пошук і відтворення власної історичної правди, намагання сказати про тих, про кого несправедливо мовчали (роздуми героїв, штибу, «Історія все розсудить» -лише ґудзики на шинелі твору). Проте письменник іде далі і робить спробу створення новітнього міфу, свого героїчного епосу. До слова, невипадковим виглядає і переклад Шклярем «Тараса Бульби» – твору, який, на думку деяких дослідників, став ключовим у творенні національної свідомості українців, усвідомленні себе як нащадків запорожців. Шкляр нав’язливо називає свої загони безславних залишенців козаками, повторює кілька разів «Тарасове пророцтво» про новий вогонь із Холодного Яру, вводить уже згадуваного трьохсотлітнього ворона (як символ зв’язку поколінь), зображує лицарську порядність повстанців та абсолютність зла «окупантів».

На ворогах залишенців зупинимося детальніше, тому що всі, без виключення, червоноармійці – це збіговисько бездумного або навпаки надмірно хитрого бидла з фізичними вадами, це дегенерати, які у своїй жорстокості, стереотипності поведінки й тупості перевершують усі межі авторської фантазії. Червоноармійці Шкляра – це приклад заяложеної агітки і пропаганди, це німці післявоєнного кіно, це радянські військові у карикатурах Голівуду. До слова, не меншу частку своєї «історичної правди» від письменника отримують і євреї, і правобережні українці.

Більшість відгуків пересічних глядачів «Виродків» зводилися приблизно до такого: «Очікували історичний фільм, а отримали жорстоку, але все одно майже комедію». Це ж стосується й «Залишенця» – чи не кожна сцена, кожен діалог просякнуті водевільним гумором, театральністю (сцена розстрілу червоноармійців, яких перед смертю змушують співати «Ще не вмерла Україна», перемовини з ворогом під хрумтіння вічно голодного китайця – українського патріота і т.д.) Боротьба за незалежність перетворюється, як сказали б росіяни, на «разухабистый», хвацький карнавал перверзій. Герої з посмішкою пробиваються до мети. Травестується все, в тому числі й мовлення героїв (на міжмовних непорозуміннях побудовані, до слова, і «Виродки»): повстанець китаєць Ходя не вимовляє всіх звуків, окупанти не розуміють залишенців, козаки вбивають ворогів, бо не розуміють «по-їхньому». І порозумітися їм аж ніяк неможливо.

Основний прийом, який використовують обидва митці, – зведення сюжету до ситуації «qui pro quo»: перевдягання, що призводить до не-впізнавання, сприймання людини за когось іншого (яскравий приклад – «Ревізор» Гоголя). Перевдягання і примірювання чужих масок – основна зброя новітніх козаків та їхніх ворогів. Карколомні перевтілення в червоноармійців, перекидання друзів на ворогів, мімікрія таємних агентів під своїх – складають чи не більшість сюжетних колізій твору Шкляра.

Перевдягання та спроби ідентифікації «свій»-«чужий» займають не останнє місце в повістуванні Тарантіно. Окремо варта згадки сцена інтелектуальної сутички, коли за одним столом збираються агент британської розвідки, слідчий СС, два німці, що пристали до загону «Безславних виродків», і на додачу відома німецька актриса, яка таємно працює на союзників (виживе, до слова, тільки вона, щоправда, ненадовго). Вони починають грати в гру. В кожного на лобі карта з написаним ім’ям відомого історичного діяча чи героя. Вони бачать тільки карти інших, свого нового імені учасники не знають. Все залежить від підказок інших учасників. Тільки їхні вказівки наштовхнуть героя на його нове ім’я.

В подібну гру пропонують зіграти своїм читачам/глядачам Шкляр/ Тарантіно. Приступаючи до перегляду фільму чи прочитання книги, мусиш довіритись своїм провідникам. Маєш вірити їм і їхній впевненості у власних творчих силах, тому що вони підривають мости історії – перетворюють реальність у міф (фінальна легенда про літнього Чорного Ворона, який повертається на старі місця, лише петелька на згадуваній шинелі твору); тому що вони вирішили змінити хід історії – закінчують Другу світову війну одним вибухом, який розриває на шмаття Гітлера і все, що ми знали про ті часи.

Масова культура завжди була маніпулятором ідеологій, які експлуатували та ревізували історію у власних пропагандистських цілях. І тільки прийнявши умови й підказки, умовності й вказівки Шкляра й Тарантіно, зможеш отримати задоволення від їхніх творів. І, нарешті, знайдеш вихід із інтелектуального підземелля, створеного обома славними авторами.

Матеріал вперше опубліковано:
Безславні залишенці // http://zaxid.net/article/58438/

Передруки:
Безславні залишенці // Українська літературна газета. – 2010 – № 4. – C. 5// http://www.litgazeta.com.ua/node/422 (з кількома приємними коментарями користувачів)
Безславні залишенці// http://www.telekritika.ua/daidzhest/2010-02-08/50994

Відгуки, дискусії:
Родик    К. Тарас Бульба з Холодного Яру. Нарешті з’явилася новітня українська міфологія//  «Україна молода» – http://www.umoloda.kiev.ua/number/1600/164/56355/
Манько В. Славні залишенці. Репліка// http://maidan.org.ua/center/mai/1268146601.html (та ще на кількох патріотичних сайтах)