Кревні зв’язки – питання «Тисячі та однієї ночі»

Текст Салмана Рушді, написаний спеціально для Аніша Капура

Anish Kapoor with Salman Rushdie, Blood Relations, 2006

Anish Kapoor with Salman Rushdie, Blood Relations, 2006.

Частина І

Отож: скільки жінок вони насправді вбили, цей Король, цей Шахріяр, монарх Сассанідів, острову чи півострову (джазіри) “Індії та Китаю”, та його брат Шах Заман, незалежний правитель варварів Самарканду? Все почалося, чи принаймні так про це розповідають, коли Шах Заман побачив свою дружину в обіймах королівського кухаря, який, головне, вирізнявся тим, що: він був (а) чорним, (б) дебелим і (в) засмальцьований кухонним лоєм. Попри це, чи, либонь, завдяки цим звабам, королева Самарканду очевидячки аж надто з цього тішилися. Тож Шах Заман порубав її разом із коханцем на шматки, покинув їх на ложі їхньої насолоди і попрямував до свого брата. Там, недовго довелося й чекати, йому впала в око його зовиця, дружина Шахріяра, яку він спостеріг у саду, біля фонтану, у компанії десятьох наложниць і десяти білих рабів. Десять і десятеро були дуже зайняті, віддаючись одне одному; королева теж покликала до себе свого коханця, що зіскочив з годящого дерева. Цей мерзенний тип – ТАК! – був (а) чорним, (б) дебелим і (в) слинявим. Як же вони тішилися одне одним – ці десять і десятеро та королева з її «чорнявим амуром»! Ох, паскудні наміри і віроломність жіноча, і незбагненна привабливість дебелих, бридких і засмальцьованих лоєм чорних чоловіків! Шах Заман розповів своєму брату, що він бачив; невдовзі наложниці, білі раби і королева – всі зустріли свою долю, яку особисто втілив у життя головний міністр Шахріяра, його Візир або Вазир. Закаляному чорному коханцю шахріярової королеви вдалося втекти; або щось типу того; бо ж як то пояснити його відсутність у списку мертвих?

Щастунчик!

Король Шахріяр і Король Шах Заман належно помстилися зрадливому жіноцтву. Впродовж трьох років кожен із них одружувався, трахав і відразу ж наказував стратити свіжу незайману дівчину щоночі. Не зовсім зрозуміло, як Шаху Заману вдавалося у Самарканді давати раду своїй кровожерній справі, але про методи Шахріяра можна чимало розповісти. Відомо, приміром, що Візир – батько Шахеризади, мудрий шахріярів прем’єр-міністр – був зобов’язаний страчувати приречених самотужки. Всі ті красиві юні тіла без голів; всі ті відрубані голови та шиї, з яких струменіла кров. Візир був освіченим паном: не тільки людиною при владі, а й людиною, що мала сентимент, навіть певну чутливість – він повинен був мати, чи не так? – адже виховав таку зразкову, таку дивовижно талановиту, довершену, героїчно відчайдушну, самовіддану доньку, як Шахеризада? Та й Дуньязада теж, не забудьмо про молодшу сестру, Дуньязаду. Теж гарна, розумецька, порядна дівчинка. Що ж сталося з душею батька таких милих дівчат, який був змушений сотнями страчувати молодих жінок, різати дівочі горлянки та дивитися, як спливають з кров’ю їхні життєві сили? Який таємний шал мав проростати у його хирлявих грудях? Цього нам не знати. Щоправда, знаємо ми, що Шахріярові підданці почали потроху обурюватися й тікати з його столиці зі своїм жіноцтвом. Тож за три роки у місті не можна було знайти жодної незайманої дівиці.

Жодної дівиці, окрім Шахеризади та Дуньязади.

Як же ставився Шахріяр до своїх приречених наречених? Був він байдужим чи палким? Він брутально ґвалтував їх, а потім зневажливо кидав у обійми ката, чи коли вони проживали ту єдину ніч на шлюбному ложі, він їх шанував як королев, якими вони були так недовго і фатально? Чи був він до них ніжним чи просто збудженим, чи був він уважним і приносив насолоду, отримуючи навзаєм свою, і чи ці королівські злягання сягали, неможливих під пильним оком Смерті, хоч кількох миттєвостей божевільної нестримності? І якщо дівчата бачили бажання у його очах, чи наважувалися вони мріяти, впродовж тих жахливих ночей, які були водночас і першими і останніми, чи наважувалися мріяти, що королівська хіть може врятувати їх? Чи катував він своїх жертв, даруючи їм фалічну ілюзію надії?

Немає відповідей. Самі лишень питання. Ми лишаємося на самоті з нашою уявою та підрахунками.

Три роки: одна тисяча та дев’яносто п’ять ночей, одна тисяча та дев’яносто п’ять мертвих королев Шахріяра, одна тисяча та дев’яносто п’ять ще для Шаха Замана, або одна тисяча та дев’яносто шість кожному, якщо високосний рік також брати до уваги. Зробимо похибку в менший бік. Хай буде одна тисяча та дев’яносто п’ять на кожного. Та не варто забувати про перших двадцять три. На час, коли Шахеризада долучається до історії, пошлюбившись із Королем Шахріяром і звелівши Дуньязаді сісти біля їхнього шлюбного ложа і просити її після того, як король завершить свою подружню справу, розповісти казку на сон… На цей час Шахріяр і Шах Заман несли відповідальність за дві тисячі, дві сотні та тринадцять смертей. Лишень одинадцятеро мерців були чоловіками.

Шахріяр, одружений з Шахеризадою та полонений її казками, припинив убивати жінок. Шах Заман, неприборканий літературою, продовжив свою справу помсти, щоранку вбиваючи незайманку, яку зґвалтував за ніч перед тим; демонструючи жіноцтву владу чоловіків над жінками, здатність чоловіків відокремлювати розпусту від кохання та невід’ємне поєднання, коли це стосувалося жінок, сексуальності та смерті. У Самарканді різанина тривала, принаймні, ще одну тисячу та одну ніч, бо тільки наприкінці усього циклу казок Шахеризади, коли найвидатніша з оповідачок заходилася молити про помилування, не з огляду на її геній оповідання історій, а лише заради трьох синів, яких вона народила впродовж казкових ночей, і коли Шахріяр освідчився їй у коханні, останній з його одна тисяча шістдесяти восьми дружин, і відмовився від усіх своїх убивчих намірів, ось тоді проект Шаха Замана теж закінчився; очищений від кривавої хіті та жаги, він попросив і отримав руку та серце любої Дуньязади.

Мінімальна кількість жертв на той час, за моїми підрахунками, складала три тисячі, дві сотні та чотирнадцять.

Лишень одинадцятеро мерців були чоловіками.

Три тисячі, дві сотні та три королеви з відрубаними головами. Тіло людини містить шість кварт, 5,6 літрів, крові. Якби королев убивали простим відрубуванням голови, тоді їхні серця одразу б зупинилися і більшість крові згорнулася в їхніх бездиханних тілах. Якщо ж, натомість, їх убивали, як тварин, тобто перерізаючи їхні горлянки, то серце могло продовжувати качати кров, тоді майже вісімнадцять тисяч літрів людської крові могло витекти з понад трьох сотень ший. Середній домашній басейн вміщує дві сотні літрів. Мертві королеви дали достатньо крові, щоб наповнити дев’яносто басейнів, достатньо, щоби Шахріяр і Шах Заман раз на місяць купалися у людській крові впродовж трьох дошахеризадних років, а Шах Заман мав нагоду продовжувати приймати такі ванни щомісяця, доки на нього теж зійшло прозріння. Чи робили вони це? Нам цього не знати. Нам лишаються тільки підрахунки й уява.

Дев’яносто басейнів крові. Лишень уявіть собі.

Частина ІІ

Шахеризада, чиє ім’я значить “народжена в місті” і яка, без сумніву, була дівчам великого міста, хитромудра, саркастична, часом сентиментальна, часом цинічна, як сучасна дівчина зі столичного міста, з якою хотів би зустрічатися, – Шахеризада впіймала принца у пастку своєї безкінечної історії. Шахеризада, котра розповідала історії заради порятунку свого життя, буквально відбріхуючись від смерті, це Статуя Свободи, споруджена не з металу, а зі слів. Шахеризада, котра наполягла, супроти батьківської волі, на участі в процесії, що рухалася до королівського будуару смерті, Шахеризада, котра поставила собі героїчне завдання врятувати своїх сестер, приборкавши короля. Котра мала віру, котра повинна була мати віру – у чоловіка під личиною кровожерного монстра й у власну здатність відновити у ньому людське, розповідаючи йому історії.

Що за жінка!

Легко зрозуміти, як і чому Король Шахріяр закохався в неї. Звісно, він закохався, ставши батьком її дітей і розуміючи з плином ночей, що його бажання страчувати зійшло нанівець, що він уже не в змозі прохати Візира, її батька, продовжувати це. Його жорстокість була приборкана генієм жінки, яка впродовж тисячі та однієї ночі ризикувала своїм життям заради порятунку життя інших, яка вірила в уяву, що вистоїть проти брутальності й переможе її не силою, а, дивом, цивілізуючи її.

Король-щастунчик!

Та чому – це найбільше питання “Тисячі й однієї ночі”, яке лишається без відповіді, – з якого дива вона закохалася в нього?

І, як примітка: чому Дуньязада, молодша сестра, яка сиділа біля підніжжя подружнього ложа тисяча та одну ніч, дивлячись, як її сестру трахає король-вбивця, та слухаючи її оповідки – Дуньязада, вічний слухач, але водночас і вуайєр-спостерігач, – чому вона погодилася вийти за Шах Замана, чоловіка, на руках якого ще більше крові, ніж у його причарованого казками брата?

Як нам зрозуміти цих жінок?

В одному зі своїх пізніх шедеврів Анрі Матісс відзначив переконливу фразу, якою закінчувалася кожна ніч, за виключенням останньої: “Elle vît apparaître le matin; elle se tut discrètement” (“Вона побачила наближення ночі й завбачливо замовкла”).

Слова – це життя, але таким же є обачливе і вчасне мовчання.

І все ж у казці є мовчання, що волає, аби бути розказаним. Під блискучим морем вражаючих казкових слів ховається, ніби затоплене місто, величний психологічний роман: могутня, химерна і глибока історія кохання, таємниця Шахеризади та її Шахріяра.

Як нам розповідати цю історію?

Наші підрахунки вичерпано. Нам лишається лише уява.

Ось що нам відомо: коли скінчилися історії, Шах Заман і Дуньязада одружилися. Однак Шахеризада поставила одну умову: Шах Заман покине своє королівство і перебереться жити до брата, щоб сестри лишалися нерозлучними. Шах Заман радісно прийняв цю вимогу – і Шахріяр призначив правити Самаркандом замість свого брата того самого Візира, який тепер був і його тестем. Коли Візир прибув до Самарканду, його напрочуд радісно вітали городяни і місцева знать молилася, щоб він міг правити тривалий час. Що він і зробив.

Мовчанкам у цьому кінцевому крику час надати голос.

Чи була таємна змова між донькою і батьком? Чи можливо, що Шахеризада та Візир виношували таємний план? Адже завдяки умові Шахеризади, Шах Заман уже не був правителем Самарканду. Завдяки поставленій Шахеризадою умові її батько вже не був придворним і безвольним виконавцем, а повновладним королем; королем, якого любив народ, і, що ще важливіше, людиною мудрою, людиною миролюбною, котра посіла місце кровожерного чудовиська. І згодом, без зайвих пояснень, Смерть прийшла за Шахріяром і Шах Заманом. Смерть, Згубниця Радості й Наглядач Людності, Спустошувачка Помешкань і Садівниця Цвинтарів; і ось, їхні палаци лежать у руїнах, і їхнє місце посів мудрий правитель, чиє ім’я нам невідоме. Ось тут загадка. Як і чому Згубниця Радості з’явилася? Як сталося, що обидва брати померли водночас, про що у тексті недвозначно пишеться, і чому їхні палаци потому лежали в руїнах? І хто був їхнім наступником, Безіменним і Мудрим?

Це висновок, до якого казка не хоче підступати. Уявіть-но, ще раз, Візира, котрий повниться гнівом, адже присилуваний проливати всю ту невинну кров. Уявіть роки Візирового страху, тисячу та одну ніч страху, коли його доньки, плоть від плоті його, кров від крові його, були заховані у Шахріяровій спальні та їхнє життя висіло на волосині оповідки.

І де весь цей час була мати Шахеризади та Дуньязади? Про цю матір у багатьох томах історій не згадують ані словом. Чи померла вона, чи була жива? Якщо померла, тоді її діти були єдиним, що залишилося її чоловіку на згадку про кохану дружину. І це тільки б примножувало його величезний жах і лють від їхньої втрати. Однак коли матір була все ще жива, тоді ріка її страху та гніву злилися б з чоловіковими почуттями – який потужний та кривавий потік то міг би бути!

Як довго може чоловік вичікувати на помсту?

Чи зможе він чекати довше, ніж одну тисячу та одну ніч?

І що ж Шахеризада та Дуньязада? Чи були вони парою трикстерок-інтриганок, які віроломно віддавали свої тіла на певний час – на тривалий час у випадку Шахеризади, на коротший період у випадку Дуньязади – заради помсти отій омитій кров’ю парочці? Забрати життя їхніх чоловіків в ім’я своїх мертвих сестер і печалі батьків своїх?

Однак залишаються ще дивниші запитання.

Чи могли ці жінки направду любити своїх порочних і просотаних кров’ю повелителів? Чи могла така жорстокість народжуватися в цих ідеальних дівчатах, заборонена жорстокість, однак натхнена еротичним бажанням? Чи Шахеризада, принаймні, піддалась упродовж тих напружених років ізольованості чарам свого зловісного монарха на королівському ложі з крові, і чи Дуньязада також, коли її весілля втратило присмак убивства, почала щось відчувати до, ймовірно, симпатичного, ймовірно, у багатьох сенсах привабливого чоловіка, нареченою якого вона погодилася стати; чи кохання, хоч на якийсь час, почало здаватися потужнішим за пам’ять про мертвих? І чи вбивали вони їх всупереч своєму коханню, а не через його відсутність – чи змовилися вони для вбивства двох королів, кохаючи їх, бо кров мертвих волала до них, бо кров мертвих звинувачувала і засуджувала їх, і стала, насамкінець, потужнішою, ніж навіть сила кохання?

Чи був Візир мудрим королем, який повернувся додому правити островом чи півостровом (джазіра) Індії та Китаю на зміну мертвим братам? Чи померли Королі від рук дружин закоханих чи зрадливих?

Я не в змозі розповісти цю історію. Таке до снаги тільки Шахеризаді, однак це її остання, найпотаємніша казка. Але вона воліла не розповідати її. Любов і кров зійшлись на герць в її душі, і вона вже не змогла говорити. Вона побачила наближення ночі й обачливо замовкла.

Кінцевий рахунок мертвих – три тисячі, дві сотні й шістнадцять.

Лишень тринадцятеро мерців були чоловіками.

Текст Салмана Рушді для Аніша Капура.
Переклад з англійської Олександра Михеда.

Матеріал вперше опубліковано:

Салман Рушді. Кревні зв’язки.

Див. також:

Магічний реалізм Капура (концептуальний погляд на діалог митця і письменника).
Літературно-мистецька акція «Кровні зв’язки: вечір запитань до ”Тисячі та однієї ночі”».