Магічний реалізм Капура

Кревні зв’язки Аніша Капура та Салмана Рушді.

Anish Kapoor with Salmаn Rushdie, Blood Relations, 2006, Brighton Festival 2009.

Anish Kapoor with Salman Rushdie, Blood Relations, 2006, Brighton Festival 2009.

Закрилась виставка Аніша Капура в PinchukArtCentre – для інституції центральне шоу року, що тривало 5 місяців і на яке покладалися великі надії. Надії пов’язані з футбольним чемпіонатом і потенційною можливістю максимально розширити свою аудиторію за рахунок закордонних гостей. Але якось не склалося.

Фани виявилася більш зацікавленими у дешевому українському пиві, ніж у безкоштовному химерному британсько-індійському мистецтві. Для тих, хто все ж доходив до виставки, вона мало що промовляла, лишаючись не так незрозумілою, а радше німою, замкненою у собі.

Часом роботи митця спроквола ловили відображення глядача на своїй поверхні, однак лишалися цілком байдужими до них. І в підсумку одна з найскладніших із технічного погляду виставок, з оригінальною супутньою програмою дискусій і лекцій, залишила більше непоставлених запитань, аніж відповідей, здатних наблизити глядача до проникнення у щільні ряди смислових нашарувань робіт Капура.

Пошук ключів для розкриття інтенцій, прихованих у самодостатніх витворах митця, приводить на суміжні з мистецтвом території. Так, аналогія з творчістю знаного письменника Салмана Рушді видається вдалою оптикою, що може сказати дещо нове й про Аніша Капура.

Обидва митці, народжені в Бомбеї – Рушді 1947 року, Капур 1954 року – мають спільні індійське походження-культуру-міфологію-традицію, що стали ядром їхньої творчості. З перебігом років вони переїхали до Британії, здобуваючи освіту і новий досвід.

Дебют Рушді припадає на середину 1970-х років – роман “Грімус”, який пройшов майже непоміченим. Однак уже 1981 року Рушді опублікував свій на сьогодні найвідоміший роман – “Опівнічні діти” (не враховуючи “Сатанинських віршів”), який отримав Букерівську премію, а потім стабільно здобував звання Букера Букерів, залишаючись найважливішою британською книгою протягом тих 30 років, що промайнули від часу його публікації. “Опівнічні діти” – це епічне полотно, що перетворює історії однієї родини на символічну рефлексію про націю і долю цілої країни.

Ранні експерименти Капура припадають також на середину 1970-х. Наприкінці 1970 – на початку 1980-х він створює свою відому ранню серію “1000 імен” (одна робота з якої була представлена і на виставці в РАС) – малі скульптурні форми, що ніби проростають зі стін, створюючи ілюзію приналежності нетутешній реальності. Роботи були вкриті кольоровим пігментом, переважно – червоним. За інформацією, що обов’язково супроводжує цю серію, ідея з пігментом прийшла до Капура як відголосок індійської традиції. Премію Тернера Капур отримав 1990 року.

Рушді і Капур взагалі обласкані тим, що Вікіпедія називає “Визнання”: різноманітні ордени, почесні легіони, лицарство (у випадку Рушді) і неодмінний супровід слави найвпливовіших у своїх сферах. Однак цей медійний і преміальний блиск і фетва (у випадку Рушді) не повинні відволікати від основного сюжету.

Традиційно Рушді розглядають як представника магічного реалізму, котрий майстерно змішує реальність із химерною вигадкою. З другого боку, його творчість є ідеальним матеріалом для постколоніальних студій і дослідження емігрантської долі. Однак, як зауважує Джеймс Проктер, варто також звернути увагу і на формальну вправність Рушді, що вкладається радше у русло індійської усної традиції, аніж у глобальний постмодернізм; а його кінематографічні алюзії мають помітний зв’язок із кіно Бомбею 1950-х років, а не з вестернізованою концепцією “Болівуду”.

Ключовими концептами творчості письменника дослідник називає рух, гібридність і трансформацію. Вони цілком відповідають ключовим образам, які розробляє у своїх формах Аніш Капур. Однак у його випадку радше йдеться про зупинений рух або ж застиглу мить, вагітну порухом. Форма, схоплена за мить до трансформації, до породження чогось нового. Одним із надзавдань, які ставить перед собою Капур, є створення самодостатніх робіт, що мають ілюзію незалежності їхнього існування від руки творця, а також побудова структур, які мали б вразити глядача своєю трансцендентальною глибиною – буквально розкрити приховані магічні глибини у музейному-галерейному просторі.

І в цьому випадку ярлики, навішані критиками на твори Салмана Рушді, слугують якнайкращою оптикою, що дає можливість поглянути на роботи Капура під незвичним, “немистецтвознавчим” кутом зору. Магічний реалізм і привнесення у сучасне мистецтво свого досвіду індійської культури стають елементами, що складають образ Капура.

Шляхи письменника і митця перетнулися у 2006 році, коли Рушді написав спеціально для Капура текст “Кревні зв’язки – питання до “Тисячі й однієї ночі””. Митець використав частину цього тексту у своїй роботі “Кревні зв’язки” – два бронзові простори прямокутної форми, заповнені червоним воском, що витворює, як завжди у Капура, структури, подібні до жіночого начала. Найприкметніше, що митець знову робить свою роботу майже німою, весь драматизм, яким повниться текст Рушді, лишається невимовленим, невиголошеним воланням. Капур обирає підтекст – замість тексту.

На всю описану вище історію я наштовхнувся, коли шукав матеріал для літературно-мистецької акції в рамках “Літературної програми” РАС, що ставить собі за мету всебічне дослідження території контакту між літературою та новітнім мистецтвом. Паралелі і зв’язки між Рушді та Капуром були очевидними від початку, однак не вистачало останнього – “кревного зв’язку”, художнього твору, який би об’єднав їх. Текст Рушді і став цим останнім елементом пазлу. 18 серпня 2012 року відбулася акція “Кровні зв’язки: вечір запитань до “Тисяча та однієї ночі””, в якій взяли участь акторки театру “ДАХ” Наталя Біда та Соломія Мельник. Ми змінили контекст і підсилили значення, приховані в ньому. Те, що лишалося імпліцитним, увиразнилося у комбінуванні з іншою роботою Капура “Постріл у кут”. Цю ідею підсилення підтримувала і форма подачі тексту, втілена акторками, а також сценографічне вирішення (відмежування простору між акторами і глядачами, котрі споглядали дійство крізь грати; гра зі світлом, коли поступово висвітлювалися ті чи ті аспекти роботи Капура тощо) Однак така форма подачі – розкриття прихованого – підказана, передовсім, самим текстом Рушді, котрий свідомо робить щось приховане вельми явним.

Рушді цілком серйозно підходить до, здавалося б, усім відомого предмету – метасюжету “Тисячі й однієї ночі” про взаємини Шахерезади та Шахріяра, про тисяча та одну ніч, коли життя оповідачки залежало від ступеня цікавості її історії. Оповідачка сама була cliffhanger’ом – тою хто висить над прірвою: так називають на телебаченні закінчення серії серіалу в такий спосіб, що у глядача не залишається іншого вибору, крім як наступного разу вмикати телевізор саме в цей час.

Рушді цікавить екзистенційна драма, коли література і, ширше, мистецтво можуть рятувати життя, змінювати людей. І як ситуація “відбріхування від смерті”, за словами письменника, змінює саму суть літератури, що народжується за таких обставин. Однак автор не обмежується лише цим, а, рефлексуючи про долю жінки у тодішньому суспільстві, у підтексті, в стилістиці “без коментарів”, багатозначно мовчить про її місце в сучасному світі.

Текст має дуже чітку ритмічну організацію, реалізовану через системи повторів і варіацій, а також особливої візуальної структури, що проріджує простір переходу від однієї думки до іншої.

Рушді робить казкову історію напрочуд конкретно-реальною. Як, приміром, у випадку конкретних підрахунків можливих жертв від рук Шахріяра та Шах-Замана чи у спробі визначити кількість крові, що витекла з тіл жертв. Це один із тих трагічних випадків, коли цифри створюють сильніші образи, ніж будь-які метафори. І вже потім, після прочитання тексту Салмана Рушді, постають інші запитання: чи найстрашніша казка має в собі відгомін реальної історії? Чи жах реальності все одно з часом трансформується у казку, що буде розказана перед сном? І як розказувати про реальність шахріярам так, аби твоя казка не стала останньою, а сон – вбивчо-вічним?

Закрилась виставка Аніша Капура в PinchukArtCentre – для інституції центральне шоу року, що тривало 5 місяців і на яке покладалися великі надії. Надії пов’язані з футбольним чемпіонатом і потенційною можливістю максимально розширити свою аудиторію за рахунок закордонних гостей. Але якось не склалося.

Фани виявилася більш зацікавленими у дешевому українському пиві, ніж у безкоштовному химерному британсько-індійському мистецтві. Для тих, хто все ж доходив до виставки, вона мало що промовляла, лишаючись не так незрозумілою, а радше німою, замкненою у собі.

Часом роботи митця спроквола ловили відображення глядача на своїй поверхні, однак лишалися цілком байдужими до них. І в підсумку одна з найскладніших із технічного погляду виставок, з оригінальною супутньою програмою дискусій і лекцій, залишила більше непоставлених запитань, аніж відповідей, здатних наблизити глядача до проникнення у щільні ряди смислових нашарувань робіт Капура.

Пошук ключів для розкриття інтенцій, прихованих у самодостатніх витворах митця, приводить на суміжні з мистецтвом території. Так, аналогія з творчістю знаного письменника Салмана Рушді видається вдалою оптикою, що може сказати дещо нове й про Аніша Капура.

Обидва митці, народжені в Бомбеї – Рушді 1947 року, Капур 1954 року – мають спільні індійське походження-культуру-міфологію-традицію, що стали ядром їхньої творчості. З перебігом років вони переїхали до Британії, здобуваючи освіту і новий досвід.

Дебют Рушді припадає на середину 1970-х років – роман “Грімус”, який пройшов майже непоміченим. Однак уже 1981 року Рушді опублікував свій на сьогодні найвідоміший роман – “Опівнічні діти” (не враховуючи “Сатанинських віршів”), який отримав Букерівську премію, а потім стабільно здобував звання Букера Букерів, залишаючись найважливішою британською книгою протягом тих 30 років, що промайнули від часу його публікації. “Опівнічні діти” – це епічне полотно, що перетворює історії однієї родини на символічну рефлексію про націю і долю цілої країни.

Ранні експерименти Капура припадають також на середину 1970-х. Наприкінці 1970 – на початку 1980-х він створює свою відому ранню серію “1000 імен” (одна робота з якої була представлена і на виставці в РАС) – малі скульптурні форми, що ніби проростають зі стін, створюючи ілюзію приналежності нетутешній реальності. Роботи були вкриті кольоровим пігментом, переважно – червоним. За інформацією, що обов’язково супроводжує цю серію, ідея з пігментом прийшла до Капура як відголосок індійської традиції. Премію Тернера Капур отримав 1990 року.

Рушді і Капур взагалі обласкані тим, що Вікіпедія називає “Визнання”: різноманітні ордени, почесні легіони, лицарство (у випадку Рушді) і неодмінний супровід слави найвпливовіших у своїх сферах. Однак цей медійний і преміальний блиск і фетва (у випадку Рушді) не повинні відволікати від основного сюжету.

Традиційно Рушді розглядають як представника магічного реалізму, котрий майстерно змішує реальність із химерною вигадкою. З другого боку, його творчість є ідеальним матеріалом для постколоніальних студій і дослідження емігрантської долі. Однак, як зауважує Джеймс Проктер, варто також звернути увагу і на формальну вправність Рушді, що вкладається радше у русло індійської усної традиції, аніж у глобальний постмодернізм; а його кінематографічні алюзії мають помітний зв’язок із кіно Бомбею 1950-х років, а не з вестернізованою концепцією “Болівуду”.

Ключовими концептами творчості письменника дослідник називає рух, гібридність і трансформацію. Вони цілком відповідають ключовим образам, які розробляє у своїх формах Аніш Капур. Однак у його випадку радше йдеться про зупинений рух або ж застиглу мить, вагітну порухом. Форма, схоплена за мить до трансформації, до породження чогось нового. Одним із надзавдань, які ставить перед собою Капур, є створення самодостатніх робіт, що мають ілюзію незалежності їхнього існування від руки творця, а також побудова структур, які мали б вразити глядача своєю трансцендентальною глибиною – буквально розкрити приховані магічні глибини у музейному-галерейному просторі.

І в цьому випадку ярлики, навішані критиками на твори Салмана Рушді, слугують якнайкращою оптикою, що дає можливість поглянути на роботи Капура під незвичним, “немистецтвознавчим” кутом зору. Магічний реалізм і привнесення у сучасне мистецтво свого досвіду індійської культури стають елементами, що складають образ Капура.

Шляхи письменника і митця перетнулися у 2006 році, коли Рушді написав спеціально для Капура текст “Кревні зв’язки – питання до “Тисячі й однієї ночі””. Митець використав частину цього тексту у своїй роботі “Кревні зв’язки” – два бронзові простори прямокутної форми, заповнені червоним воском, що витворює, як завжди у Капура, структури, подібні до жіночого начала. Найприкметніше, що митець знову робить свою роботу майже німою, весь драматизм, яким повниться текст Рушді, лишається невимовленим, невиголошеним воланням. Капур обирає підтекст – замість тексту.

На всю описану вище історію я наштовхнувся, коли шукав матеріал для літературно-мистецької акції в рамках “Літературної програми” РАС, що ставить собі за мету всебічне дослідження території контакту між літературою та новітнім мистецтвом. Паралелі і зв’язки між Рушді та Капуром були очевидними від початку, однак не вистачало останнього – “кревного зв’язку”, художнього твору, який би об’єднав їх. Текст Рушді і став цим останнім елементом пазлу. 18 серпня 2012 року відбулася акція “Кровні зв’язки: вечір запитань до “Тисяча та однієї ночі””, в якій взяли участь акторки театру “ДАХ” Наталя Біда та Соломія Мельник. Ми змінили контекст і підсилили значення, приховані в ньому. Те, що лишалося імпліцитним, увиразнилося у комбінуванні з іншою роботою Капура “Постріл у кут”. Цю ідею підсилення підтримувала і форма подачі тексту, втілена акторками, а також сценографічне вирішення (відмежування простору між акторами і глядачами, котрі споглядали дійство крізь грати; гра зі світлом, коли поступово висвітлювалися ті чи ті аспекти роботи Капура тощо) Однак така форма подачі – розкриття прихованого – підказана, передовсім, самим текстом Рушді, котрий свідомо робить щось приховане вельми явним.

Рушді цілком серйозно підходить до, здавалося б, усім відомого предмету – метасюжету “Тисячі й однієї ночі” про взаємини Шахерезади та Шахріяра, про тисяча та одну ніч, коли життя оповідачки залежало від ступеня цікавості її історії. Оповідачка сама була cliffhanger’ом – тою хто висить над прірвою: так називають на телебаченні закінчення серії серіалу в такий спосіб, що у глядача не залишається іншого вибору, крім як наступного разу вмикати телевізор саме в цей час.

Рушді цікавить екзистенційна драма, коли література і, ширше, мистецтво можуть рятувати життя, змінювати людей. І як ситуація “відбріхування від смерті”, за словами письменника, змінює саму суть літератури, що народжується за таких обставин. Однак автор не обмежується лише цим, а, рефлексуючи про долю жінки у тодішньому суспільстві, у підтексті, в стилістиці “без коментарів”, багатозначно мовчить про її місце в сучасному світі.

Текст має дуже чітку ритмічну організацію, реалізовану через системи повторів і варіацій, а також особливої візуальної структури, що проріджує простір переходу від однієї думки до іншої.

Рушді робить казкову історію напрочуд конкретно-реальною. Як, приміром, у випадку конкретних підрахунків можливих жертв від рук Шахріяра та Шах-Замана чи у спробі визначити кількість крові, що витекла з тіл жертв. Це один із тих трагічних випадків, коли цифри створюють сильніші образи, ніж будь-які метафори. І вже потім, після прочитання тексту Салмана Рушді, постають інші запитання: чи найстрашніша казка має в собі відгомін реальної історії? Чи жах реальності все одно з часом трансформується у казку, що буде розказана перед сном? І як розказувати про реальність шахріярам так, аби твоя казка не стала останньою, а сон – вбивчо-вічним?

Матеріал впершу опубліковано:

Магічний реалізм Капура

Див. також:

Літературно-мистецька акція «Кровні зв’язки: вечір запитань до ”Тисячі та однієї ночі”».

Кревні зв’язки – питання “Тисячі та однієї ночі” (переклад тексту Салмана Рушді, написаного спеціально для Аніша Капура).