Транзишн

Олександр Михед. Транзишн. — Харків: Віват, 2017. —224 с. Збірка оповідань «Транзишн» Олександра Михеда — це перевірка на міцність оболонки реальності, спроба зазирнути за межу людського, зняти з нього шкаралупу й залишити найважливіше. Що там, усередині? Хіть? Ненависть? Страх? Старі рани, які болять усе життя? Письменник блукає між минулим і майбутнім, і скрізь перед його очима — тільки самотність, тільки морок. В оформленні книжки використано фотографії Владислава Краснощока. Макс Кідрук про книжку: «Транзишн» я поглинув одним ковтком, і це попри те, що оповідання у збірці вражаюче різні. Михед без вагань перекидає читача в просторі та часі власної реальності й при цьому з вартою заздрощів легкістю рухає сюжет. Це круто! І напрочуд важливо в епоху, коли літературі доводиться протистояти 3G-інтернету. Водночас «Транзишн» — це дещо більше, ніж просто поєднання динамічних історій. Ця книга про безжальність та цинічність залиплого в соцмережі покоління, про те, наскільки нищівними, болісними й довготривалими можуть бути наслідки неправильних рішень. Завдяки цьому «Транзишн» як сутність незрівнянно більша від суми частин, що її складають.  Збірка схожа на клаптикову ковдру, про яку писав пулітцерівський лауреат Адам Джонсон: полотно з обривків життя. І ви ж розумієте: його зшивають не для того, щоб зігрітися. Воно для того, щоби кожен фрагмент не дав забути про щось справді важливе. Із великою приємністю рекомендую до читання. Сашко Ушкалов про книжку: Якщо наше з Михедом покоління доживе до тієї пори, коли машини часу стануть звичним явищем, він буде крутим таксистом. Так-так, саме на машині часу. Бо вправно прокладає маршрути і добою козацтва, і сучасністю, і майбутнім. Я точно лишатиму йому щедрі чайові. Ірена Карпа про книжку: Вигадані історії, у яких занадто багато справжнього. Справжні історії, у яких, здається, занадто багато вигаданого. Михед препарує консюмеризм, психологічні особливості сучасників і навіть чиюсь лав сторі. Іронічно, дотепно, важко відірватися. Ганна Улюра, Лівий Берег: Десять оповідань, чотири з яких мають сюжет, що ґрунтується на реальних подіях.Інші шість – це «відверта» фантастика, чистий «жанр», точніше: горор. Знайти серед жахалок фактопрозу – це не тільки така собі промоційна квест-акція «Транзишну», то є принциповим способом читання нового збірника Михеда. Головна думка: межі реального; того, що ми вважаємо за реальне; нереального; того, що ми вважаємо ірреальним – вони розмиті. Маркувати вигадку і документ у книжці легко не буде. Єдиний ж бо стан, котрий реально претендує у Михеда на істинність і правдоподібність – це стан переходу між нереальним-ірреальним-реальним. Власне, це транзитність із назви. (Хоча взагалі-то транзишн з назви безпосередньо стосується операції зі зміни статі). А ще: це здатність людської свідомості швиденько обживати і одомашнювати порожні простори, поки в них не встигли оселитися почвари з підсвідомості. Коротше: це книжка про місця, де безперешкодно випасаються наші «таргани», причому колективні. Тетяна Трофименко, Новинарня: Головний меседж оповідань Михеда — традиційний: всьо тлєн, перед очима письменника морок і самотність, «безлімітний консюмеризм і суспільство споживання накрилися міднимтазом. Речі зробили нас рабами. Підкорили нашу волю. 3D-принтери друкують 3D-принтери для власного задоволення» і таке інше. Персонаж Михеда — також традиційний: сексуально стурбований лузер, який безуспішно намагається подолати свої комплекси і щось довести суспільству споживання, хоч воно вже нібито й накрилося.